Умостився Порфир на перекинутій байді, на сонячному пригріві й задумавсь: моряк, а на такій суші, на такій мілині опинився. Птахом, чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тільки випурхнути звідси. Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата? Взимку ще нічого, а як завесніється, так уже хлопець нічого й не вдіє з собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить… Мама іноді й у школу його відводила, за партою сиділа, та тільки щодня ж не сидітиме… Ну та й що? Однаково не дурніший за інших! Доки живий був дідусь, він таки розумів хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти не дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде…

Не було, мабуть, кращої людини на світі, як дідусь. Фронтовик, з однією легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у якоїсь там на відділку, хоч дехто й підсміювався, що в такому віці, мовляв, старого у прийми потягло. (Мама цих жартів не підтримувала). З дідусем у Порфира ніколи не доходило до сварок, і тим болючіше йому зараз за той випадок з велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледів був: чийсь велосипед без діла скучає, притулившись під аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив, осідлав його і - в степ! Накатався й під лісосмугою кинув аж за селом, бо не додому ж його тягти. Повертається після катання, а назустріч дідусь іде сумний-сумний, пішки повертається до себе на відділок: “Якийсь недовірок велосипед украв…” Ох, як тоді прикро почувалося Порфирові перед ним! Мав би одразу й признатись, побігти та мерщій прикотити дідусів велосипед (і як він його не впізнав під аптекою!), але ж не признався, розгубився, згорів… Лише увечері потай підкотив той нещасний велосипед і під куренем тихенько поставив. Уже тільки згодом дідусеві признався… Все склалось би, мабуть, інакше, якби живий був дідусь! На дідусеву честь і онука назвали цим ось ніби дорослим іменем, ніби аж нетеперішнім: Порфир. Так і зовуть:

Порфир та Порфир… І ніяких ніжнощів, ніяких тобі там “Порфирко” абощо. Хіба лишень жартома кине котрий-небудь: “Ей ти, Оксанич!…”, а той жарт хлопцеві ножем у серце.

Влітку цілими днями Порфир на річці, ковбаситься у воді, стрибає з гілляк, пірнає на ямах без акваланга. І якщо хто відкушує курортникам блешні під водою, то це, звісно, “Оксанич”, підкрадеться, льоску на зуби: хрусь! - і поплив з новісінькою японською блешнею в зубах! Матері не до нього, вона свої кучугури окультурює, а він… Та він не ображається на матір. Сюди віддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити? Щось навіть схоже на жаль прокидається в нього зараз до неї, дома таке рідко з Порфиром траплялось. Скільки разів до безтяму її доводив, до крику та сліз: “Горе ти моє! Тиран мій вічний!” У такі хвилини на все була здатна, а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає.

Найфантастичніші Порфирові думки все крутяться довкола одного: як випорснути звідси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою, щоб ці мури геть зарівняла, позамітала… Або між табуретки якби залізти, коли їх з майстерні вивозять за браму… Або… Або… Весь мур уже він очима обнишпорив, чи нема де дірки, шпарини якої-небудь, щоб ящіркою прослизнути крізь неї. Нема тріщини, міцно, клятий, стоїть. В одному місці, де стіна трохи нижча, ніж всюди, самі ж вихованці цілою бригадою домуровують її, працюють, як справжні муляри. Розвели вапно, щітками шпарують ніздрюватий ракушняк, щоб білий був, мов до свята. Та ви його хоч золотом укрийте, а для Порфира цей мур так і зостанеться муром придухи й неволі!

З майдану спів стройовий долинає на різні голоси:

Скоро й Порфирові доведеться з ними співати. Чи, може, іншої затягне? Хіба ви забули, що є ще й така:

“Біжав бродяга з Сахаліну звіриной вузькою тропой”?

Розмріявся й не помітив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з пов'язкою на рукаві. Синьйор Помідор, як його тут прозвано, бо щоки надуті й червоні, справді як тугий помідор, мабуть, самими тортами матуся годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає, такого ковтюха хоч і підсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на себе пихи, з першого слова присікався:

- Ти - чого?

Кульбака з свого боку ошкірився:

- А ти - чого?

- Я черговий по території.

- А мене в туалет відпустили!

- Так ти заховався і на сонечку загоряєш?

- А тобі сонця шкода?

- Припини розмови! На місце марш, блощиця карцерна!…

Порфир аж підскочив:

- Ах ти ж помідор розчавлений, - і по носі того: хрясь!

- Хуліган! Забіяка! Ану стій! Ану до директора! - Синьйор Помідор кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки. Крутнувся, вертнувся, випорснув і швидше од перекотиполя поза майстернями, поза гаражем (виходила чимала орбіта), щоб потім уже шурхнути до карантинного корпусу. І тут якраз заскреготіло зелене залізо брами - вона відчинилася! Перше інстинктивне бажання було одним стрибком туди, за ворота, одначе весь прохід загородив трактор: саме в'їжджав він з потойбік, з волі, червоний та запилюжепий, цілячись на хлопця фарами, зовсім сліпими від сонця. Тільки в'їхав, важке залізо брами знов зачинилося, зі скреготом замкнулося на замок, ніби назавжди. По той бік і вітер, і воля, і курява, а по цей бік… Краще й не говорити.

На тракторі їхали, начіплявшись цілою купою, хлопці, все старші за Порфира, веселі, в чубах, - ці, видно, пройшли вже крізь сито й решето. Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, і самих без супроводу відпускають з території для весняних робіт на шкільних гектарах. У доброму настрої, обсмаглі, веселі, - що то значить волею дихнули! Трохи навіть вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, які ми орли, які ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сірих від пилюки чубах, що в них іще й польового вітру повно!

Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсім маленьким відчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалілим. І хоча й остерігався, що ось-ось підбіжить Синьйор Помідор, зчинить ґвалт, однак не міг не пристояти, очей не в силі був відвести від цих веселих чубанів на тракторі.

- Чого тобі, манюній? - звернувся один із них до Порфира зовсім незлобливо. - До мами хочеш? А ще інший додав:

- Це якийсь новий жевжик.

Бо для них усі тут жевжики, хто менший за них, хіба тільки й різниці, що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невідомо і яким жевжиком прозвуть… Стрибаючи на землю, хлопці й далі розважалися новачком, один із них спробував дати Порфирові щигля по носі й таки назвав його за русявість жевжиком сіреньким, інший, - рославий парубчак з темним маком, що вже висіявся на верхній губі, - хотів знати, чого такий сумний цей манюній:

- Свободоньки закортіло, еге ж?

Як у воду дививсь! Бо справді ж закортіло, ні на мить кортіти не перестає!

Найдобрішим виявився той, що все ще сидів з засуканими рукавами на тракторі, вільно тримаючи руки на кермі, все, видно, ніяк не міг навтішатися своїм капітанським правом…

Саме цей і вгадав потаємне бажання Порфирове:

- Хочеш за кермо потриматись?

- А можна?

- Ну давай…

Та тільки Порфир розігнався до керма, як змушений був хутенько змінювати вітрила: від майстерень накочувалась галаснеча, грізно ступав звідти начальник режиму в супроводі Синьйора Помідора, який, на ходу розмахуючи руками, саме, видно, доповідав йому про свого розквашеного носа. В такій скруті Порфирові нічого не залишалося, як, вдавшись до ганебної втечі, миттю шурхнути до карантинної, відгородитись від усіх оцинкованими дверима своєї карцерної схованки.

Упав на тапчан, і аж дерево хотілося гризти: втечу, втечу! Сто разів тікатиму, а втечу!

Плакав, уткнувшись обличчям у долоні, щоб ніхто не бачив цих його сліз, потім, виплакавшись, лежав, лицем до стіни, зіщулений, притихлий, хоча здавалось, що й так за ним стежать, що крізь оте вічко в дверях хтось невідривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.