А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:

- То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?

- Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні… “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом”, - аж проспівав він з міною артистичною. - Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів…

- Так чого ж тікати було?

Порфир знизав плечима в щирому невіданні:

- Сам не знаю. Якийсь біс накотився…

Для матері й це відповідь: буває, що й біс… Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.

- Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?

Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: “Щось таки накоїв!”

Але він твердо сказав:

- Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив…

І на матір подивився так глибоко, проникливе, як ніколи раніш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умів відсіювати, відкидати все, що в буднях накипіло, і злобу гасити, і кривди зм'якшувати. Забуто ремінь, що стільки разів по спині у нього ходив, дорікання та крики клятьби, вже і йому матір'ю прощено постійну оту люту війну, коли він її вимордовував своїм цілоденним байдикуванням. Взаємні образи й жорстокості, сльози й біль - усе зникло, розвіялось, наче й не було, зосталась тільки ця любов обопільна, це безмірне щастя зустрічі двох людей, що звуться: мати й син.

- Це ж ти голодний?

І, не ждучи відповіді, схопилась, відімкнула швиденько хату, і не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столі яєчня, і мати аж пальці порізала, відкриваючи йому консерви: і шпроти, й сардини… Ще й пряників гербиків наклала:

- Їж, синку, їж! Це ж я тобі збиралася передачу нести.

Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому подано, і хата враз наповнилась радістю, тільки й того, що незвично матері бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зі школи завертають, посилають до перукарні, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо іншого в перукарню батько веде, насторожі стоїть, доки стрижуть, а його… Тепер ось, гололобий, прибився додому, і щось з'явилося в ньому мовби серйозніше, пригорьоване, хоч і прикрите зовні веселою хвацькістю.

- Ох, і біг! Такий марафон дав! Уже світає, уже можна б і передих зробити, а ноги самі біжать! А потім ще й на машину з цеглою вчепився…

- То, сину, завжди так: до рідного дому ноги людину самі несуть… Тільки ж як воно буде… Ні, піду, відпрошу тебе в них заберу!

- Навряд чи дозволять… Треба не менше року вибути, коли вже до них потрапив…

- Ублагаю!

Порфир, заморивши черв'яка, знічев'я розглядає давні фотографії на стіні - дідусеву, дядькову Иванову…

- Мамо, а хто мій тато?

Для неї це було як удар. Відколи син став вимовляти слова, все ждала цього запитання. Ждала, й боялась, і знала, що колись воно таки буде, готувалась до відповіді, а, проте, застало воно її зненацька, жаром обсипало всю.

- Ти ніколи не питав мене, сину, про це… і ніколи не питай. Знай тільки: хороший він був і не зобидив мене нічим, не обдурив… - голос її аж налився пристрастю. - Ти не з обману! Ти - з правди!

Порфир навіть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що завдав матері болю. Нахилившись, шкріб нігтем настільну церату, розмальовану квітками.

- Гаразд, більше не питатиму.

Вона почувалася зараз глибоко винуватою перед сином, бо й раніш найперше самій собі ставила на карб, що хлопець напівсиротою росте, без батьківської ласки та догляду. Інші з батьком і в перукарню, й на риболовлю, за іншого батько і в школу піде довідатись, а цей усе сам та сам, одиначчин син! Оксанич! І навіть що неслухняний такий, перекірливий, шалений, і за це вона брала скоріше вину на себе, - може, це їй розплата за оте перше кохання з його шалом і диким місяцем у небі, і солов'ями, що аж задихались, аж стогнали у вербах над вашою любов'ю!… Кажуть же: найстрашніша з усіх кар - кара дітьми. О, ні, ні, не кара він і не гріх, саме він щастя для неї! Бо хай і дикий, невпокорений росте, одначе вірить вона, що буде з нього людина! її душа, її любов, її вдача уже в ньому проблискують!

- Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком ріс. Щоб совість у тебе чиста була… Чиста, не тюремна! Не слухайся тих, що по-пустому геройствують: ось то я, нікого не боюсь, піду ларьок пограбую, з когось годинник зніму!… Нема в злочині геройства. є тільки сором і ганьба, і до таких від людей лише презирство… Героями на іншій дорозі стають… Працею людина і сильна, й красива… Ось і на станції в нас, який колектив дружний, усі за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став, маму свою не соромив… Бо вже так я змучилася, сину, нервів моїх не вистачає!

- Більше цього не буде, мамо.

І він з щирою каятьбою глянув на неї, справді змучену, перестраждану: вже й зморщок пташині лапки з'явилися біля очей, і шия худа, жилава, як голову мама поверне, найбільша жила під шкірою випинається, як лоза виноградна… Руки мамині біля тих саджанців та пісків кучугурних стали старіші за неї саму. Бо вона ще молода, ще до неї лицяються. Із жалю до синочка вирішила була торік батька йому добути, хоч нерідного з плавень привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: “Оце буде тобі тато, Порфире. Заступатиметься за тебе”. А за кілька днів Порфир аж на роботу до матері прибіг з рішучою вимогою: “Вижени його, мамо! Нащо ти цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!…” І розповів, як зайшов до хати, а той п'яний спить на дивані, сигарета випала з рота й подушка вже тліє. “Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або він, або я”. І коли аж так зайшлося, кому віддати перевагу з них двох, мати таки вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть, бо навіщо хлопцеві такий “батько”…

- Винувата і я перед тобою, сину… Не було за тобою пригляду, все ти десь та десь - в одстороні від мене. Тільки ж подумай, як і мамі нелегко, стільки роботи на ній, а хто допоможе, підмінить? Ось і сьогодні: і на виноградник біжи, і за добрива клопочись, а там ще й семінар по виноградних кліщах та листокрутці…

- У школі питали, чи виросло б хлібне дерево на наших пісках…

- Це вже ти маєш випробувати, - відповіла з усмішкою мати. - Кучугур нерозроблених ще й на твою долю вистачить…

- А я й не боюсь.

- Ото. Сам відчуєш, як таки гарно, коли воно в тебе з-під руки росте, на очах зеленіє… Хіба ж давно ще всі тут ґвалт кричали: піски йдуть, засипають посадки, вітри видувають і засікають посіви… “Сахара”! І нічого з нею не зробиш, вже й копанки піском позаносило, а станція ваша, мовляв, тільки даром хліб їсть… Так треба ж було все це комусь перемогти? Не само воно сталось. На вчорашніх, на вічних кучугурах виногради в'ються на сотні тисяч кущів, і тополі та білі акації піднялись…

- Я, мамо, як ще трохи підросту, на трактор сяду, плантажні плуги поведу… Механізатор - чим погано? Житимем дружно, я жалітиму вас.

- Вірю, вірю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись і вірити!

А хлопець далі малює ідилічними барвами:

- Рибку ловитиму після роботи, сома вам на півхати притягну. І знаєте, на яку наживку він піде? На соняшникові пелюстки!

Ніхто тут про таку наживку й не чув, а син її, бач, придумав, зробив відкриття… На золоті блешні ловитиме.

- Водяні діди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвіт!

Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забуває), потім добула з шафи сюрприз для Порфира:

- Ось я тобі тільняшку нову купила, бо та вже на тебе тісна… Ще й беретку до неї.

Хлопець не втерпів, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нікому й не видно буде, що стрижений. І евакуатори не впізнали б, якби де зустрілись…

- Тільки ж ви, мамо, нікому ні слова, що я тут був… Що я тут є.