- Навіть якби це було й так, - сказав, не підвищивши голосу, - ми й тоді не перестанемо за нього боротись. Інакше для чого ж ми тут? Насамперед він мусить відчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. І що не для експериментів потрапив, не в ролі кролика піддослідного, а для науки найглибшої - науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашої мудрості волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала, й запущена, і чимось знівечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колі друзів незлобиво посміється з наших педагогічних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зуміли все-таки подолати кризову ситуацію, вчасно відстояли, підтримали дитячу чистоту й непорочність…

- Це він для вас - непорочність? - Тритузний мало не зареготав. - Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота… хвеномен… дисгармонія…

Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подібні дискусії, цього разу все ж подав голос:

- З такого, по-моєму, скоріше щось путнє вийде, аніж з якогось тихаря-пристосуванця. Горішок? Ну й що? Хіба це погано?

Валерій Іванович весело нагадав Тритузному:

- Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка відсталого… Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, - посміхнувся Валерій Іванович і знову перейшов на офіційний, твердіший тон: - І хай перед нами справді дисгармонійний варіант особистості, та вихователі все-таки ми, а він тільки вихованець. Ми озброєні знаннями, досвідом, терплячістю, зрештою, своєю небайдужістю до його долі… В нас на нього інструкцій тисяча і одна… Звичайно, він теж не і дрімав, весь час до нас приглядається: ану, які ви, мовляв, наставники?… Чи кожен із вас правдивий, стійкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на ділі бажаєте і мені добра? З перших кроків уже маємо дати відчути йому, що опинився він у колективі людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних… І з цього погляду, я вважаю, ми не зовсім педагогічне повелися з нашим вихованцем під час відвідин комісії. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Ваші деякі припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпідставні, отже, й не педагогічні.

- Я в педагоги не пнусь, - сердито відказав на цей закид Антон Герасимович. - А до чого ваші тактовності ведуть - ось подивіться самі…

В інтригуючій мовчанці він добув з кишені кітеля якийсь папірець і, підійшовши до столу, поклав перед директором:

- Читайте.

Якесь послання на шматині заяложеної географічної карти. Усі притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерія Івановича, коли він дочитав цидулу до кінця.

- Звідки це у вас? Начальник режиму буркнув:

- Хтось підкинув у діжурку.

- Ось так починаються анонімки, - сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.

- А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотій…

- Та що ж там таке? - не втерпіла Марися Павлівна.

Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою - чисто дитяча витівка…

- А прізвисько? - нахмурився Тритузний. - Це мені ще прізвисько носити від поганця!

- Яке ж? - звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.

Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:

- Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.

- Що ж тут образливого? - здивувався піснолиций вчитель математики. - Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка… Саламур - зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.

- Я теж, - підкинув Берестецький. - Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.

- До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють? - добродушно сказала Ганна Остапівна. - Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть… Борис Савович для них - Боцман… Марися Павлівна - просто Марися, або Кручена.

- Або ще: Відзігорна! - засміялась Марися Павлівна, - А мені це навіть подобається.

- Вам подобається, то й носіть! - вигукнув Тритузний. - А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу… Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!

Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:

- Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу… Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?

- Просто гоголівська історія якась! - з веселою міною вигукнула Марися Павлівна. - Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки… То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати - це ж просто смішно!

- То хай ліплять, що заманеться? - рішуче глянув на неї Антон Герасимович. - А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!

- …весь надзирательський состав, - пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.

- А ви ж як думали? - сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”. - Дисципліни без авторитету нема - невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!

І знову - вкотре уже! - заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?

- Сини у вас справді орли, - підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.

- Бо не панькався з ними! - гримнув він. - Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу - все пір'я з нього обіб'ю!… А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!

- Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не бити -це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами - теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…

- Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний. - І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив… Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати…

- Гаразд, - сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: - Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.

…А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:

- Чия?

Суцільне мовчання. Усі погляди - на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір…

- Хто писав?

Ніхто нічичирк.

Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники - ще не в формі, ще хто в чім.

- Впізнавай і не соромся признатись!

Знов тиша, мовчання.

Потім хтось запитав із задніх рядів:

- А що в записці?

Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:

- В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину - ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?

З шеренги карантинників видихнуло глухо:

- Правда…

- Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.

Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу: