Море вітер чує;

Попереду Гамалія

Байдаком керує.

Гамалію, серце мліє:

Сказилося море.

“Нехай казиться”, - й сховались

За хвилі - за гори.

Дрімає в гаремі - в садах Візантія,

І Скутар дрімає; Босфор клекотить,

Неначе скажений, то стогне, то виє:

Йому Візантію хочеться збудить.

“Не буди, Босфоре: буде тобі горе,

Твої білі ребра піском занесу,

У мул поховаю! - реве синє море.

- Хіба ти не бачиш, яких я несу

Гостей до султана?”

Так море спиняло

(Любило завзятих усатих слав'ян).

Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,

Дрімав у гаремі ледачий султан.

Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають

Козаки сердеги. Чого вони ждуть?

По-своєму бога в кайданах благають,

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

“О, милий боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести

І перед всіми у кайданах

Стать козакові…” - “Ріж і бий!

Мордуй невіру-бусурмана!” -

Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє:

Скутар скаженіє!

“Нехай сказиться” - з твердині

Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги;

Козацтво преться без ваги -

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі -

По пеклу гуляє,

Сам кайдани розбиває,

Братів визволяє.

“Вилітайте, сірі птахи,

На базар до паю!”

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:

Не бачила стара мати

Козацької плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, мов у будень,

А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм

Їдять нишком сало

Без шашлика. “Засвітимо!”

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,

Витріщила очі,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає…

І на списах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те, палає;

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече;

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срібло, злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться; зійшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки - та й поплили,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так буцім гуляють,

Та, звичайне запорожці,

Пливучи співають:

“Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой, приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожці,

Дожидають кари.

Ой, як крикнув Гамалія:

«Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!”

Вилітали запорожці

На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

“Слава тобі, Гамаліє,

На ввесь світ великий,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!”

Пливуть собі, а із-за хвилі

Сонце хвилю червонить;

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

“Гамалію, вітер віє,