Тому не відразу зрозумів, що до цього напівтихого міксу з музики та кап-капу додається якийсь сторонній звук (здається із коридору), ліниво нагадую, що двері замкнені, та й гостей я не чекаю, від цієї думки хотілось навіть розсміятись — але ж лінь…так усе дістало, що здається, емоціям проявлятися теж лінь.

А кроки (а я вже їх чітко розрізняв) наближались до мене, ну ось, втомлено подумав я, схоже я прогресую у своєму стані. Втім, якщо раніше я ще намагався якось тримати цей стан під контролем, то зараз…будь що буде, я втомився, задовбало…та й втрачати вже і немає що, ось хіба що тих останніх крихт розуму, свідомості.

Навіть трохи цікаво. Як у кіно — в останній момент, приходить Щось чи Хтось та рятує героя від якихось халеп. Але зла іронія життя у тому, що це лише просто життя, а не кіно, та й який до біса з мене герой?! Тому очі не відкриваючи лежу собі, а нафіг мені боротись з божевіллям, НЕ БУДУ.

Лінива думка поповзла по монітору свідомості: а може так і починається КІНЕЦЬ? Що ж, тоді відіграю до кінця свою роль у цій іронічно-драматичній моно-виставі….театр одного актора …блін.

Кроки все ближче, навіть цікаво стає — як це буде виглядати? Ні, в мене точно щось із головою… втім я приймаю правила гри, та й що мені втрачати??!!

— Привіт.

— Привіт, — відповідаю я, про себе помічаючи, що голос мені нібито незнайомий, але не можу сказати, що якийсь неприємний, так собі, нормальний голос, трохи хрипкуватий, та нічого надзвичайного. Підвожу на нього погляд (блін, а все ж трохи цікаво, які персонажі мені малює моя хвора уява), краплини води, що стікають з волосся — на лоба, а далі в очі, не дають сфокусуватись на моєму “відвідувачі”. Протерши обличчя долонею, роздивляюсь його. Сірий, грубої в’язки светр під шию, темні джинси, а його фейс….щось у ньому була таке, нібито до болі знайоме, але впізнати не вдається. Обличчя якесь змарніле, ледь помітна неголеність, темні кола під очима, а очі….його погляд, це мабуть найбільше, що мені кидалось у вічі (якийсь каламбур виходить). Цей погляд був таким…ну якимось пронизливим, наче він проникав в глибини мого розуму, глибини моєї душі; від цього погляду чомусь хотілось винувато відвернутись. У ньому була і якась печаль, і винуватість, і сила, і слабкість. Цей погляд просто був переповнений різними емоціями. І я чомусь був впевнений, що цей погляд, ці очі я вже десь бачив, вони мені дуже знайомі. Якісь незрозумілого кольору, якісь сіро-брудно-зелено-карі, але знайомі, до болю знайомі.

— А ти чекав кістляву бабцю з іржавою косою? Чи може ангелоподібну діву в ельфійському вбрані? — посміхаючись запитав він, мабуть у відповідь на мої роздивляння.

— Та ні, - прошепотів я, відкахикнув, та повторив вже трошки впевненіше, — нікого не чекав.

— Ну що, все-таки наважився?!

— Та я…(намагаюсь не зустрітись поглядом з його очима).

— Можеш не розповідати, я все про тебе знаю.

— Хто ти? Ти ангел?

— Може й ангел (в його глибоких очах бачу хитрі бісики), а може й ні, а може я взагалі — це ти! Твоє друге я, твоя прихована суть, це вже як тобі завгодно…

— Ти прийшов мене зупиняти? Чи навпаки забрати з собою? — іронічно-зухвало перебиваю його я.

— Зупиняти? Та навряд, просто мені здалось, що тобі потрібно з кимось поговорити. І що за маячня про забирання з собою? Ти ще про світло в кінці тунелю почни сплітати…

— …а. як же… — намагаюсь тицьнути свої п’ять копійок. Та схоже що мій співрозмовник читає думки(хоча що в цьому дивного…).

— Та фігня це все, немає нічого такого, і нічого романтичного там, куди ти зібрався, немає. Там взагалі нічого немає, пустота і холод. Ти тікаєш від самотності, але весь прикол (щоправда зовсім не смішний), що там і є суцільна самотність, смертельно-самотня самотність, самотність — від якої ти вже нікуди не втечеш.

Тут я відчув що мій «опонент» вже всерйоз заводиться, чомусь мені аж стало ніяково та навіть соромно.

— Та що ти знаєш про самотність?! Задовбало його…а там взагалі тільки біль, самотність та сльози! Вічна самотність, розумієш, НАЗАВЖДИ!

— Та я…

— Мовчи! Я ж знаю, що ти скажеш — Нікому не потрібен, один на всьому світі, бідний, блядь, та нещасний. Що? Не так?!

— Та так, — сам не знаю чому, але очі чомусь почали наливатися слізьми.

— Несправедливо….чомусь — промимрив я, не знайшовши чомусь потрібних слів.

Тепер мовчали ми обоє.

— …але для чого мені жити і головне — для КОГО?

— Ти продовжуй, продовжуй, — киває він, ковзаючи поглядом по полицям з моїм ванним начинням, — можливо тобі потрібно виговоритись.

— Мене ніхто не розуміє… чомусь я у житті зіштовхуюсь лише з байдужістю та черствістю…

— Ага, і весь світ відвернувся від тебе! Так??? А що, скажи, невже тобі так важливо, щоб тебе усі розуміли? А те що цей світ такий, ти що, лише зараз зрозумів? Чи ти хочеш усім подобатись? Жити потрібно в першу чергу для себе, розумієш?

— Але ж я так не вмію, чомусь завжди намагався жити для когось, бути потрібним, присвячувати життя іншим.

…(Він під час моїх слів хитав головою, немовби в такт Кукриніксам, що якраз співали з ноута:

…Мне не грустно — просто я так давно не был один,

И не спрашивал себя, нужных слов не находил.

Я и грусти не хотел, и печаль от себя гнал,

Только что я постаре — я еще не понимал…)

— Так, так… і нікому це не було потрібно? Неприємно, егеж? Розумієш, яка фігня — але так чомусь завжди буває — той хто нам потрібен, від нас відвертається. Сувора правда життя, блін. Та все ж насамперед усього потрібно цінувати себе, і якось так, цінуючи себе, ми станемо потрібними комусь! Потрібно бути сильним, адже лише тоді ти зможеш допомогти іншому, бути корисним, потрібним. Бути тим, ким живуть, тим — ким марять.

А пригадай, невже у житті не було гарних моментів?! Нічого такого, що варте того, щоб думати про те, що цей світ не такий вже лайняний?! Навіть якщо такі миті проходять, то все ж лишаються малесенькі крихти тепла, що потроху заповнюють тебе. Спогади стираються, а ці часточки залишаються, наповнюючи змістом твоє існування. Так, жити потрібно хоча б лише для цього — для добра, яке ми робимо іншим. Для світла, яким ми осяюємо усю бридоту цього життя! …(десь на задньому фоні нашої розмови чую Люменів-

…- блін не інакше як мій гість все-таки “доклав руку” до мого вінампу!!!) А він усе продовжував:

— Світла, яке буде гріти й нас теж. Розумієш?! Добро, яке робимо просто так, без очікування на винагороду, робить нас світлішими…

Його слова, вкупі із музичними “хвильками”, переплітаючись, змішуючись, мене підхоплювали та несли з собою десь далеко-далеко. Очі вже давно стулялись, а голос його стихав…Сашко Положик з Тартака успішно йому допомагав мене віднести цими хвилями кудись туди де світло, де приємне тепло огортає мене усього: