Раніше я гадав, що вона має сильно змінитися — розтовстіти чи всохнути — і тоді я подивився б на неї із прикрістю. Але навіть у напівтемряві було помітно, що ця жінка — прекрасна, елегантна і так само недосяжна. Можливо, риси її обличчя загострилися, а павутинка легких зморщок вкрила обличчя пеленою — не знаю. Я бачив інше. Тобто так, як і багато років тому, не міг адекватно сприймати її зовнішність, адже довкола неї так само існувала невидима аура, яка засліплювала мене, як і раніше.

Ба більше, розглядаючи її здалеку, я раптом зрозумів, що в усіх жінках, котрі були зі мною, шукав подібних рис. Збирав їх по крихітках. В одної був хрипкуватий голос — і я йшов за ним, інша — курила, ще інша нагадувала Лізу зростом і різкою поведінкою. О Господи, та я ж був банальним, як хлопчисько, котрий обирає наречену, подібну до власної матері!

Я спробував заспокоїтися й помітив, що вона не одна, її напарниця сиділа навпроти, обличчям до мене. Вони жваво розмовляли. Аби перемкнути увагу, я почав розглядати цю іншу. Вона була молодша, з рудуватим волоссям та світлими, майже прозорими сірувато-зеленими очима — такими ясними, що нагадували очі янгола з полотен іконописців. Завеликий рот царівни-жабки, тонкий ніс, гостре підборіддя. Взагалі, усе не дуже пропорційне, але досить миле.

«Царівна-жабка» була у звичайних синіх джинсах та темному светрі. Єдина деталь, що привертала увагу, — низка браслетів на зап'ясті, вони мелодійно дзеленчали від найменшого поруху, як китайські підвіски на вітрі. У Лізиній аурі дівчина здалася мені такою ж прекрасною, майже — красунею. Втім, мене це не обходило.

До їхнього столика підійшов офіціант, Ліза поклала до шкіряної обкладинки купюру, й вони підвелися. Пройшли повз мене.

Я перечекав кілька секунд і теж встав, попрямував за ними.

Біля гардеробу заховався, почекав, поки вони одягнуться…

Вийшов слідом. На вулиці Ліза сіла в авто, махнула рукою своїй супутниці й… усе. Я залишився обіч дороги, дивився, як чорний опель завернув за ріг.

А потім пішов за «царівною-жабкою». Не знаю чому… Тоді я про це не думав. «Царівна-жабка» видалася мені єдиною ниткою, котра може привести до клубка моїх не-справджених сподівань.

У дівчини була дивна хода — занадто стрімка, і це надавало їй шарму. Сумочка на довгому ланцюжку розгойдувалася, як маятник. Поволі я втягнувся у цей ритм і вже не стежив, куди ми йдемо, — просто йшов слідом, намагаючись потрапити в такт її кроків.

…Вона йшла.

Я простував за нею.

Я наздоганяв її, але вона не втікала.

Вона просто ще не знала про моє існування. Якби знала, сіла б у першу-ліпшу маршрутку і поїхала б.

І я б ніколи не наздогнав її…

Однак ми йшли — потилиця в потилицю, і мене вже охопив мисливський азарт. Що я робив у схожих випадках, років із десять тому? Я попорпався у кишенях, знайшов там свої ключі від квартири й кабінету і… кинув їй під ноги. Вона здригнулася від несподіванки, розгублено подивилася вниз. Я встиг нахилитися раніше:

— Дівчино, це ви загубили ключі? — І простягнув їй зв'язку.

— Дякую. Вибачте. — Вона швидким рухом вхопила ключі з моєї долоні, вони миттєво зникли в кишені її куртки. Швидкий погляд суворих зелених очей… Розворот на сто вісімдесят. І знову перед моїми очима застрибали її руді локони. Оце так! Що ж далі?

Я розгублено дивився їй у спину. Біля перехрестя її хода сповільнилася, а ще за пару кроків вона зовсім зупинилася. Відкрила сумочку, струснула її. Поплескала себе по кишенях, витягла ключі…

Дівчина стояла до мене спиною, але я зрозумів, що вона уважно роздивляється зв'язку. Потім вона повернулася і стривожено закрутила головою. Помітила мене, почала невпевнено наближатися.

У її очах відбивалися найрізноманітніші емоції. Коли вона зовсім порівнялася зі мною, її обличчя нарешті набуло правильного виразу: воно було усміхненим.

— Це ви навмисне? — запитала вона і простягнула мені ключі.

— Так, — не відмовився я.

— І що це означає?

Я знизав плечима. «Царівна-жабка» усміхалася, в її очах стрибали сонячні зайчики, хоча на вулиці було похмуро. Але я міг би дати голову на відсіч, що зеленкувата райдужна оболонка її очей світилася, як скельце в лісовому джерелі.

— Я хочу запросити вас на каву.

— Я щойно пообідала, — просто сказала вона. — І каву пила…

— Що ж мені робити? — вдав розпач я.

— Я не знаю. А що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Тобто?…

— Ви ж — великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант…

— Звичайно! — отямивсь я. — Ще є — чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…

— Я обираю більярд! — вигукнула вона.

— Чудово, — я взяв її за руку, а вільною проголосував таксівці, що якраз проїжджала повз нас.

Ледве ми всілися на заднє сидіння, як дощ забарабанив у лобове скло. Вона засміялася й потисла мені руку:

— Ви мене просто врятували!

Вона була відверта й безпосередня, як веселе цуценя.

Я бачив її наскрізь. Вона була цілісна й справжня, мов… яблуко, що переповнене життєвими соками та круглою дитячою радістю. А ще я подумав, що Ліза назавжди залишиться для мене зітканою з молекул-знаків і ніколи не стане чимось вагомішим, ніж крапля води, відблиск вогню чи запах листя…

Я повіз свою нову знайому до клубу, де крім звичайного ресторану, була зала із більярдними столами. Я спостерігав, як азартно вона грає, як невгамовно стрибає довкола столу, як смішно висолоплює кінчик язика, коли поціляє в кулю. За пару годин я навіть втомився, а вона не вгавала, поки не навчилася заганяти кулю в лузу. Тоді запропонував їй повечеряти. Я знав, що в цьому ресторані готують дивовижний стейк по-ірландському, й замовив дві порції з овочами. Усе було так, ніби ми давно знайомі. Це трохи непокоїло мене, але вона почувалася цілком природно, хоча зовсім не скидалася на легковажну — не кокетувала, поводилася рівно й подружньому. А коли принесли стейк, активно взялася до справи. Мені було приємно дивитися, як вона їсть — із апетитом, із виразом непідробного блаженства на обличчі. Ми пили вино. І я раптом зауважив, що протягом усього часу ми мало розмовляли, подивувався тому, що це зовсім не заважає нам. А ще — ми так і не познайомилися, не назвали своїх імен, ніби це не мало жодного значення! І мені це також страшенно подобалося, здавалося незвичним. Зрештою, яка різниця? Чудовий вечір, м'яке світло, зелений оксамит скатертин, чудова безіменна дівчина навпроти… Необтяжливе спілкування без обговорювання подальших дій. Я дізнався, що вона вчиться «на художника», добре малює, любить шоколад. Вона дедалі більше подобалася мені. Питання про її супутницю я залишив на потім, зараз це було б недоречно.

Наприкінці вечора я вже розумів, що мені не варто використовувати цю дівчину, а йти до Тенецької іншим шляхом.

Коли я провів її до під'їзду, сталося найдивніше. Вона сама потягнулася до мене й поцілувала в щоку…

— Дякую. Мені було дуже добре. Коли у мене під ногами задзеленчали твої ключі, я подумала — ти тільки не смійся! — що це дзвін небесний… — Вона трохи помовчала, а потім рішуче вимовила несподіване: — Якби ти зі мною одружився, я б відчула себе найщасливішою у світі!

Дивно, ці відверті слова спрямували мої думки в інший бік — а чом би й ні?… Чого ще я чекаю від життя? Для чого працюю, вигадую усю цю телемаячню? Кому я потрібен? Зрештою, коли це все має чимось завершитися, чи весело мені буде дивитися на самотні стіни свого будинку? А ще: жодна жінка не говорила зі мною ось так — всі чекали ініціативи від мене, вередували, кокетували, вимагали, часом — погрожували… Нудьга…

— Ти не вважай, що я — кретинка, — продовжувала вона, — я просто ЗНАЮ, що так має бути. А звідки знаю — не знаю… — Вона посміхнулася. — Зі мною таке трапляється. Ось, наприклад, я знаю, що у тебе в кишені дві запальнички і… — вона замислилася, уважно дивлячись мені в очі. — І носовичок — вчорашній, із крихтами тютюну…

Я, ніби зачарований, попорпався у кишенях. Одна фірмова запальничка була в джинсах, це я знав напевно. Із внутрішньої кишені піджака витяг ще одну — стару, зіпсовану. Про хустинку навіть немає мови. Усе було так, як вона сказала.