Він кашлянув, дістав з кишені люльку і кілька хвилин ворожив із нею, набиваючи чорною смолянистою масою. Потім, випустивши в повітря кільце диму, безсило опустив руку з люлькою і продовжував говорити.

Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не пам'ятаю. Це не мало значення.

Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я чомусь завжди пам'ятав у своїх душевних пошуках.

Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього повернемось на десяток років назад в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями, мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані світи.

Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок, привабливий зовні і застійний зсередини.

Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли несподівано почув над собою голос:

Вам погано?

Біля мене стояла дівчинка років десяти.

Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив'ялих, ягід.

Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! робили її казковою лісовою істотою. Так, мені погано, погодився я. Чому? запитала вона, ступивши ближче. Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись. Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на «як»…

«Як» це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:

Тому що мені тісно… сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

Тісно тут чи в світі? серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

Ще не знаю, чесно відповів я.

Ну, то взнай! посміхнулася вона.

Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

Дійди до того краю лісу, сказала вона. Він такий великий! Йти доведеться довго день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

А ще… Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: Якщо і в світі тобі буде тісно можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

Тобто? не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

Ось, наприклад... Вона ненадовго замислилась. Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну знаю, що янголи злетять… Розумієш? Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню. Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» і все в житті ставало на свої місця. Жити в собі ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима і тоді ніколи не відчуєш тісняви! Це був ще один простий і чудовий рецепт. Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре… Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в'язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут». …Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

Коли ти повернешся? запитала вона.

Коли навчуся жити так, як ти, «не тут»! пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я в інший…

…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

Ви навчились? запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.

Ви здогадливі… посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.

Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя одне.

Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.

Одного разу мене послали на хутір той самий, з якого була та дівчинка.

Марія…

Я знову побачив її.

Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.

Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.

Ну, і як там у світі? з посмішкою запитала вона.

В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.

Завтра сюди прийде продзагін… сказав я.

Так відбулася наша остаточна зустріч.

Ми почали жити так, як уміли, «не тут».

На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!

В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д'Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.

Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…

Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.

Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.