...Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме життя.

Мені завжди кортіло відновити в пам'яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не побачу: довгий тьмяний коридор Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і покашлював, лякаючи мене, дерев'яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби, любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим білий… Червона дерев'яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, і кожна відгукувалась своїм звуком. Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в грати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка. Обережно заглянула в кімнату батьків «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.

Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю «Теорія машин та механізмів». І простягла руку.

Так і є!

На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.

Точно: сидить!

Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.

З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.

Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.

На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору ані кроку! Цілую. Мама».

Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати. Тепер треба було діяти далі вийти за межі квартири. А головне спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?

Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.

З деяким страхом заклацнула двері.

Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.

З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:

Вибачте, я думала, що це Ліля…

Ні, якомога спокійніше відповіла я, Ліля вже пішла.

А ви родичка? запитала жінка.

Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.

Далека… невпевнено відповіла я. Приїхала на кілька днів на семінар.

А-а… сказала жінка. Ну, всього найкращого…

Двері зачинилися.

Так, це була мати Ярика.

У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…

Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.

На подвір'ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.

Що далі?

Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.

А ми риємо підземний хід! доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?

Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:

Так, на роботу…

Ти повернешся? запитала вона.

Обов'язково.

Коли?

Увечері.

Правда?

Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.

Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві. Я швидко відвернулась. Правда. Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна? Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила. Я ж казала ти фея! засміялась дівчинка. Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, опинюся на вулиці. Дівчинка дивилася мені услід. Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником. Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне. Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, на дівчинку, залиту світлом. Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака. Я кинулась до арки…

…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.

А потім розпалися на різні боки.

Ох…

…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:

Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?

Я лежала під тим же деревом.

Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.

Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, додала жінка. Вже другий рік…

Вона допомогла мені підвестися.

Я озирнулась.

Довкола спереду і позаду височіли новобудови.

Вам куди?

Я невпевнено махнула рукою вперед.

Дійдете?

Я подякувала і жестом попросила залишити мене, мовляв, все в порядку, дійду.

Жінка взялася за візочок і покотила його ТУДИ, в той бік, з якого я так необачно рвонула. Але ніякого дворику з білизною там вже не було…

Я безсило сперлася спиною об дерево. Було зрозуміло, що вийти за межі подвір'я в той самий час мені не вдасться. Три кроки вбік і я опиняюсь там, звідки прийшла, а потрібні п'ять чи шість кроків до арки нездоланна межа.

Отже, чорна фігура біля неї залишилась на своєму місці спостерігати за дівчинкою, що риє в палісаднику «підземний хід», абсолютно не зважаючи на те, що закоротка спідничка надто високо відкриває її перемазані зеленкою і глиною ніжки. Я ледь не застогнала від безсилля і розпачу. Мені нічого не лишалось, як піти до тролейбусної зупинки і поїхати додому. Я ж мусила десь перебути до вечора. І знайти вихід, а краще сказати вхід! Майже в прямому сенсі…