збігаються з думками решти. Мати сміливість встати і сказати. Часом це досить важко.

Невпевненість стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але

зробивши це, ти несподівано побачиш - тебе слухають. І не тільки! З тобою

зголошуються, адже думали так само, тільки не наважувалися йти проти течії. І страх

минає. Страх минає на диво швидко, коли ти долаєш його. Хоча… Хоча потім він

повертається знову - коли відчуєш, що за тобою - ті десятеро. Але ти називатимеш його

інакше - відповідальністю. Настане час, коли ти захочеш скинути її зі своїх плечей. Але

буде пізно. Вони вже йтимуть за тобою й дихатимуть тобі в потилицю… У тебе ще є час

подумати над цим і зупинитися.

*

Це було давно. Тоді, коли вона ще могла зупинитися. Коли ані її місто, ані країна, ані

світ ще не були для неї затісними, а сором за все, що відбувалося довкола, ще не отруїв

організм. Тепер вона бачила картину в цілому - відступивши настільки далеко, що навіть

її друге «я», котре існувало окремо, на цій картині виглядало мізерною крапкою. Раніше їй

здавалося, що так само, як і вона, таку повну картину повинні бачити й інші. І тільки

добре виховання, чемність та необхідність дотримуватися правил гри утримують їх від

обурення. Але що далі відходила вона від полотна, то чіткіше поставали перед нею

фальшивість чи не всього, що існувало, рухалося, стрибало, гиготіло, ворушилося, пробивалося, рвалося, гребло під себе, совалося довкола. Світ миготів, як екран

телевізора.

Вона з відчаєм ширяла очима по цьому Брейгелевому полотну, намагаючись

відшукати на ньому бодай якусь нерухому і і справжню деталь. Але спокійну велич мали

тільки гори на задньому плані. Хто, міркувала Хелена, дав їй право відходити так далеко?

Вона відчувала, що мала б бути там, усередині, у купі тіл. Можливо, тоді вона могла б

почуватися щасливою. Спостерігач і учасник не могли вжитися під однією оболонкою.

Спостерігач рятувався будуванням «повітряних палаців»,учасник - боявся самотності, прагнув любові, сміху, сліз, болю, живих дотиків - того ж самого руху, який викликав

відразу. Але останній не міг бачити картини в цілому…

Це була боротьба суперечностей, яка завжди мучила її. Але на початку їй подобалося

спостерігати цю боротьбу, ставати на бік то однієї, то іншої половинки свого єства. Ця гра

тривала доти, аж доки їй закортіло зупинитися, а всі слова, які вона писала або

промовляла, набули неприродного металевого присмаку.

І тоді вона почала думати про велетенську самотність, яку час від часу відчуває

кожна людина, навіть якщо живе в оточенні близьких їй людей. Кожен прагне бути

почутим, кожен має свою власну, ніким не вислухану історію. Був час, коли їй здавалося, що вона здатна висловитися за всіх, хто приречений мовчати, але черга бажаючих

говорити зростала з кожним роком. І вона виявилася безсилою, чудово розуміючи, що

коли людина висловлює себе так, як хоче, а не так, як від неї вимагає оточення, виховання, система правил, — тільки тоді вона стає справжньою.

На самому початку - вона відчувала це кожною клітиною - у неї був цей дар, другий

найважливіший після дару любити. Відчувала це на рівні підсвідомості - коли сиділа на

столі в кабінеті свого сусіда й махала ногами, коли накидалася на тістечка, які він купував

для неї, й усім обличчям поринала в збиті вершки. Відчувала пізніше, коли почала

сперечатися, відчайдушно захищаючи все те, що в ній було і що він намагався

переробити. І тоді, коли ночувала під його дверима, і тоді, коли йому першому і вперше

сказала те, що потім (хоч скільки було випадків) не змогла сказати нікому. Навіть тоді, коли він пішов своїм шляхом, лишивши її саму посеред пустелі життя, вона відчувала цю

справжність з особливо болючою гостротою. А вже потім, борсаючись посеред піску, вона

перетворила цей дар на слова. На купу слів, на ріки, які несподівано полилися з неї і, на

диво, знайшли відгук. Згодом відгук перетворився на нерозбірливе шипіння зіпсованого

телевізійного екрана. І вона вже не могла розчути, чи є цей гомін гомоном захоплення, чи

це лише відлуння тисячі обурених голосів. Але тепер вони не мали для неї жодного

значення!

…Вона все ще стояла перед розбитим склом, відчуваючи біль у руці. У трикутній

скалці відбивалося одне її око та край скроні. Вона була схожа на профіль птаха, їй не

вперше розбивати себе на друзки! Хелена замотала руку першим, що потрапило їй на очі, -кухонним рушником - і посміхнулася. Знову відчувати біль було приємно. Вона

зрозуміла, чого хочуть від неї ті десятеро людей - говорити її вустами. Це єдине, що вона

може їм запропонувати. Хіба це так уже й мало?

…У двері подзвонили. Все ще посміхаючись, вона вийшла в передпокій. Нерішуче

завмерла перед дверима. Здавалося, що за ними стояло саме життя.

Це був він. Проте зараз у нього був занадто простий вигляд - у джинсах і светрі, а

волосся - трохи посріблене - скуйовджене, наче у хлопчика.

-Я все кинув, - скоромовкою вимовив він. - Я купив острів. Маленький острів у

Середземному морі. Я давно планував це - для тебе. Там ти будеш сама, тільки дозволь

бути десь поблизу. Якщо ти згодна, я сьогодні ж куплю два квитки…

-Дванадцять, - сказала вона, і посмішка, яку він давно не бачив на її обличчі,

освітила його й миттєво наповнила теплом, ніби поруч увімкнулися сотні яскравих

лампочок. - Квитків має бути дванадцять.

http://www.chasipodii.net

Взято из Флибусты, http://flibusta.net/b/283942