— Куди це ви намилилися?! — гримнув.
Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:
— А чого це ти, Олексію, забарився?!
Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.
Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.
— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.
— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.
— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!
Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.
— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.
Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей — безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться — а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.
— Ну, тепер і мені налийте! — чує німець Льошчин голос. — Тепер я вітатиму. — Чарку підніс вгору. — Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! — Розсміявся. — Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.
Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя — вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить — і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали? 1Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде 1Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!
—.. Тому п'ю за молодих і хай… — Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. — Ох і гірко!
— Гірко! Гірко! — загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.
Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував — як ото пилюку змахнув, — незграбно нахилившись до нареченої через коробку.
— А що у коробці?! — закричали гості. — Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.
Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:
— Яка краса!
Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та — ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих — важке намисто коралове.
Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.
— Марусю! Невже своє намисто віддала?!
Маруся брову серпом вигнула.
— Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!
— У місті купили! — Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»
Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю — дурні та п’яні, і Тетянка — носом у щоці яму проколупала, і Старостенко — упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія — ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого — усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив:
— Зніми! — І зиркнув на Марусю гнівно.
Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.
— Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? — спитав Старостенко серйозно.
Стьопка почув, насторожився.
Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:
— Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.
Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав:
— Старайтеся мені! У нас демографічні показники того… кульгають на обидві ноги. — Молодим пальцем погрозив. — І ви мені теж старайтеся!
Тетянчин батько зрозумів слова голови, як наказ до термінового виконання, підхопився і оголосив:
— Хай уже молоді йдуть до хати, а то понапиваються і не зможуть… А треба!
Німець підхопився аж занадто жваво, і рокитнянці відзначили цей факт веселим гамором за столами.
— Ні, ви тільки на Барбуляка погляньте! Підскочив як ужалений! — реготали одні.
— Та, звісно… Дочекатися не може! — жартували інші.
Тетянка манірно встала з-за столу, прозорою фатою лице затулила.
— Якщо хто нам зі Степаном на першу шлюбну ніч побажати чогось хоче, то ми… — замовкла, засоромилася.
Ніна Іванівна розгубилася, смикнула доньку за фату.
— Це ще що таке?!
— Звичай такий… Нетутешній… Хочу, щоб у мене на весіллі по-особливому було, — відповіла бібліотекарка і оце процитувати б змогла уривок з любовного роману, де якась сволота П'єр півроку морочив голову якійсь Женев'єві й таки умовив її на весілля, та коли молоді уже совали собі у бік опочивальні з високим ліжком, колишня П'єрова коханка Розанна від розпачу запропонувала, щоб усі гості побажали молодим на цю ніч чогось виняткового і казкового, бо сама хотіла побажати П'єрові, щоб він не перестав її кохати. Та сталося навпаки — після тих побажань гультяй П'єр навіки забув розпусницю Розанну і до смерті любив тільки сухотну та багату Женев'єву.
Баяніст Костя, відомий у Рокитному як ще та зараза, першим вискочив на середину шатра і загорлав:
— Німець! Чуєш?! Бажаю, щоб ти до ранку не виймав…
Договори! и не встиг Тетянка жбурнула в бешкетника весільним букетом і пояснила, поки дівки сміялися з Кості и казали, що раз весільний букет дістався йому, то тепер мусить женитися хоч на кобилі:
— Такі побажання треба казати на вушко…
Гості закрутили носами: що за дурню наречена вигадала?
Ніна Іванівна обвела поглядом мовчазних рокитнянців і попросила дочку.
— Та йдіть уже. Оце всім миром бажаємо вам..
— Стривайте! — почув розгублений Стьопка Марусин голос. — От я, приміром, маю що побажати молодим, — глянула на Тетянку. — То як? Можна?
Тетянка зашарілася, кивнула. Маруся пробиралася з-за столу до молодих, а за нею вже попідскакували дівчата й хлопці.
Стьопка напружився вкрай. Поплентався за Тетянкою, став поруч із нею на виході з шатра — ох, скоріше б ця морока скінчилася.
Маруся підійшла до Тетянки і щось швидко прошепотіла їй на вухо. Тетянка вирячила очі та негарно так роззявила рота, наче від неприємної несподіванки.