— Еле, для мене все це відгонить абсурдом. Вчора ти був тут, і був ти у повному порядку.

— Подивися зблизька уважно на моє обличчя. Почни з волосся, а далі нижче. Намагайся ігнорувати те, що мені наробив рак — він диявольськи псує людський вигляд, щодо цього не сумнівайся, — а потім скажи мені, чи той самий я чоловік, котрого ти бачив учора.

— Ну ти, вочевидь, змив фарбу з…

— Ніколи його не фарбував. Не буду звертати твою увагу на зуби, які я втратив, поки був відсутній… далеко. Знаю, ти сам це помітив. Гадаєш, це рентгенівське опромінювання наробило? Чи стронцій-90 в молоці? Я взагалі ніколине п’ю молока, хіба що в кінці дня бризну трохи собі в останню чашку кави.

— Стронцій який?

— Не переймайся. Звернися до жіночого елементу в своїй душі. Подивися на мене, як жінки дивляться на інших жінок, коли оцінюють їхній вік.

Я спробував зробити так, як він сказав, і, хоча те, що я угледів, ніколи б не змогло стати доказом в судовому процесі, мене воно переконало. Павутиння зморшок розбігалося з кутиків його очей — ті делікатні, плоєні брижі, які можна бачити в людей, котрим уже не потрібно раз у раз демонструвати свої дисконтні картки літньої особи, коли вони зазирають до каси кінотеатру. Рівчачки, котрих там не було ще вчора ввечері, тепер синусоїдами борознили лоб Ела. Ще дві зморшки — набагато глибші — взяли в дужки його рот. Підборіддя він тепер мав гостріше, а шкіра в нього на горлі обвисла. Гостре підборіддя й відвислу шкіру могло пояснити катастрофічне схуднення Ела, але ті зморшки… і якщо він не збрехав щодо свого волосся…

Він мовчки посміхався. То була похмура усмішка, проте не без присутності гумору. Від чого здавалась ще гіршою.

— Пам’ятаєш мій день народження в цьому березні? «Не переймайся, Еле, — ти тоді казав, — якщо цей ідіотський ковпак спалахне, коли ти нахилишся над грилем, я вхоплю вогнегасник і врятую тебе». Ти це пам’ятаєш?

Я пам’ятав.

— Ти ще сказав, що ти тепер легальний Гайнц.

— Саме так. А тепер мені шістдесят два. Я знаю, через рак я маю ще старший вигляд, але це… й ось це… — він торкнувся свого лоба й кутиків очей. — Це справжні вікові відмітини. Знаки пошани свого роду.

— Еле… можна мені склянку води?

— Звичайно. Шок, чи не так? — він поглянув на мене спочутливо. — Ти думаєш: «Або я збожеволів, або він, або ми разом з ним удвох». Я розумію. Надивився.

Він важко підвівся й вирушив від столу, встромивши праву руку собі під ліву пахву, ніби таким чином намагався утримати себе вкупі. Далі він повів мене за шинквас. Отоді я усвідомив ще одну нереальну деталь в його вигляді: окрім тих випадків, коли ми з ним сиділи на одній лаві у церкві Св. Кирила (це траплялося рідко; хоч мене й виховували у вірі, не такий я вже вірний кат’лик) або стрічались на вулиці, я ніколи не бачив Ела без його кухарського фартуха.

Він дістав із полиці сяючу склянку і наточив мені води з сяючого крана. Я подякував і відвернувся, аби йти назад до столу, але він поплескав мене по плечі. Краще б він цього не робив. Відчуття було таке, ніби, зупиняючи одного з трьох, мене поплескав Колріджів Старий Моряк [23].

— Перш ніж ми знову сядемо, я хочу, щоб ти дещо побачив. Так буде швидше. Тільки «побачити»тут зовсім не те слово. Гадаю, «пережити»набагато ближче. Допивай, друже.

Я випив уже півсклянки. Вода була прохолодною і смачною, але я не міг відірвати очей від Ела. Боязкий куточок у моїй душі гадав, чи не заманюють мене у якусь пастку, немов першу мимовільну жертву в тих фільмах про розперезаних маніяків, у назвах яких, здається, завжди присутні цифри. Але Ел просто стояв, поклавши одну руку на шинквас. Рука була вкрита зморшками, з великими щиколотками. Несхожа на руку п’ятдесятирічного чоловіка, навіть хворого на рак, а ще…

— Це радіація наробила? — раптом спитав я.

— Наробила що?

— У тебе засмага. Не кажучи вже про ті темні плями на тильних боках долонь. Їх можна отримати або через радіацію, або від сильного сонця.

— Ну, оскільки радіаційного лікування я не отримував, то це від сонця. Я мав його доволі багато впродовж останніх чотирьох років.

Наскільки мені було відомо, останні чотири роки Ел провів, здебільшого перевертаючи біфштекси та сколочуючи молочні коктейлі під флуоресцентними лампами, але я промовчав. Просто допив решту води. Ставлячи склянку на покритий пластиком шинквас, я помітив, що в мене трішки тремтить рука.

— Гаразд, що там таке, що ти хотів би, аби я побачив? Чи пережив?

— Ходімо сюди.

Він повів мене довгим вузьким кухонним приміщенням повз подвійний гриль, фритюрницю, раковину, холодильник «ФростКінг» та морозильну камеру заввишки по пояс. Він зупинився перед мовчазною посудомийною машиною і показав рукою на двері в кінці кухні. Ті були низенькими; проходячи крізь них, Елу довелося нахилити голову, а він був усього футів п’ять і сім дюймів на зріст, чи десь так [24]. У мене шість і чотири — дехто з дітей прозвали мене Гелікоптер Еппінг.

— Це тут, — промовив він. — За цими дверима.

— Хіба там не твоя комора?

Абсолютно риторичне запитання; я бачив, як він роками виносив звідти ящики консервів, мішки з картоплею і упаковки сухих харчів, тож сам збіса добре знав, що там.

Ел, здавалося, не чув.

— Ти не знав, що спершу я відкрив цю забігайлівку в Оберні [25]?

— Ні.

Він кивнув, і цього вже вистачило, щоб викликати в нього новий напад кашлю. Він придушив його беззмінною, вже забрудненою хустинкою. Коли врешті остання серія бухикань пішла на спад, він кинув ту хустину до ближнього сміттєвого бака, а тоді вихопив з тримача, що стояв на полиці, жмутик серветок.

— Це такий собі «Алюмінер», зроблений у тридцятих в стилі арт-деко, як і годиться. Я собі хотів такий з того дня, коли батько повів мене, тоді ще малого, до «Чат-н-Чу» [26]в Блумінгтоні. Купив його повністю обладнаним і відкрив на Пайн-стрит. У тому кварталі я протривав майже рік і побачив, що якщо залишуся там, то вже в наступному році стану банкрутом. Там по сусідству було багато інших закладів типу «підкусив і біжи», якісь гарні, інші не вельми, всі зі своєю постійною клієнтурою. Я там був, немов той юний випускник юридичного факультету, котрий намагається відкрити власну справу у містечку, де вже є дюжина готових до послуг правників. А ще в ті часи «Знаменитий фетбургер Ела» продавався за два п’ятдесят. Навіть тоді, у дев’яностих, два п’ятдесят була найменша ціна, яку я міг запропонувати.

— Як же тоді, збіса, ти продаєш їх дешевше ніж уполовину тепер? Хіба що то й справдікотятина.

Він пирхнув, цей звук відгукнувся безсилою луною вглибині його грудей.

— Друже, те, що я продаю, це стовідсотково чиста американська яловичина, найкраща у світі. Чи знаю я, що патякають люди? Звичайно. Я на це не звертаю уваги. А що інакше можна зробити? Заборонити людям балакати? Так само ти можеш намагатися заборонити вітру дути.

Я чикнув пальцем собі поперек горла. Ел усміхнувся.

— Йо, знову збився на манівці, розумію, але цей напрямок принаймні є частиною моєї історії. Я міг би продовжувати битися головою в стіну на Пайн-стрит, але Іванна Темплтон не дурнів виховувала. «Краще втекти й розпочати бійку знову якогось іншого дня», — навчала зазвичай вона нас, своїх дітей. Я забрав залишки свого капіталу, вициганив у банку ще п’ять тисяч кредиту — не питай в мене, яким способом — і перебрався сюди, у Фолз. Бізнес, як і перше, не йшов надто чудово, не за такого економічного стану, як зараз, і не серед тих дурних побрехеньок про Елові кітбургери, песбургери чи скунсбургери, чи що там іще збуджує людську уяву, але випало так, що я більше не прив’язаний до тутешньої економіки, як решта людей. Так сталося через те, що міститься за дверима цієї комори. Того не було там, коли я розпочинав свій бізнес в Оберні, я можу заприсягнутися на цілій піраміді з Біблій, хоч десять футів заввишки. Воно проявилося тільки тут.