На тому хорорчику про облисілих діток шеф був зробив собі ім'я, але ніхто цього вже не пам'ятає, і сам він ніколи не згадує про початок своєї кар'єри. Хтось інший тоді загинув, закривши своїм трупом усі подальші незалежні розслідування. Хтось йому його кар'єру відкупив.

І вона ж не пам'ятала, зовсім не думала про той сюжет під час розмови! Точність її поціляння була тої самої природи, що поведінка тіла в хвилину небезпеки, — коли воно само знає, в який бік ухилитися. Отак-от навмання тицьнеш пальцем — і провалюєшся рукою в липке місиво: з неодмінною домішкою чиєїсь крови.

Матері Дарина пояснює: там, у Чернівцях, нібито була аварія на військовому заводі, куди нікого так і не пустили, Москва встигла закрити справу ще перед розвалом Совка. А найімовірніше — був витік ракетного палива. Біс його зна, чиї спецслужби в тому замішані, наші чи російські, — факт, що цілу історію комусь треба було замовчати, будь-якою ціною.

— То це що ж виходить, — мама напружено перетравлює інформацію, — що того чоловіка, який цю справу розслідував, таки вбили? І твій продюсер про це знав — і мовчав?

Чому, власне, це її так дивує? Дарина відчуває щось схоже на давнє дочірнє роздратування:

— Мамо, ти так наче з Марса або з Венери! А батькові колеґи — не на чужій крові, нишком прикопаній, собі кар'єри робили? Коли архітектора довели до самогубства, а потім на нього почепили всіх собак, — і, крім батька, всі все як зайчики підписали? — (От би цікаво було, мелькає їй, зустрітися з тими людьми тепер, хто ще живий, і побачити, ким стали вони, — невже теж підторговують людятинкою у вільний від основної роботи час? А заодно, й ким стали їхні діти, надзвичайно повчальна могла б вийти передачка, аж тепер нарешті вона знає, що можна зробити з тим батьковим сюжетом, у якому їй завжди бракувало «сторі», — тепер, коли вже нічого зробити не можна, мудрий русин по шкоді, як каже Адька!..) — Ти серед цього весь вік прожила, а тепер дивуєшся.

— Але ж це було тоді! — протестує Ольга Федорівна. — Це ж інші часи вже!

Якийсь поколіннєвий егоїзм навиворіт: все погане вже трапилося з нами, а наші діти починають із чистої сторінки. І діти раденько трюхикають у життя акурат у такому переконанні, підіпхнуті батьками в спину: іди, дитино, ми своє відмучились, то тобі тепер буде щастя — багато, багато, в обі жмені. Нічим більше, крім цього напучування, не озброєні, голі, як бубон. Голі-голісінькі, от у чім річ.

— Ми всі теж так думали, ма.

Якби ж то знаття, де закінчується «тоді» і де починається «тепер». І до чого ж сліпа ця рятівна людська віра в те, що між ними існує чіткий вододіл. Що досить усього тільки перегорнути сторінку, почати нове літочислення, змінити ім'я, паспорт, герб, прапор, зустріти й покохати іншого чоловіка, забути все, що було, і ніколи, навіть наодинці з собою, не згадувати про мертвих, — і минуле зробиться нечинним. А вододілу нема, і минуле суне на тебе з усіх пор і щілин, мішаючись із теперішнім у таке нерозліпне тісто, з якого вже спробуй вибрьохайся. А ми й далі тішимо себе дитячою ілюзією, ніби маємо над ним владу, бо можемо його забути. Наче від нашого забуття воно кудись зникне. Так Мочернюччин малий, коли Ірка його нашльопала, розгнівався й пригрозив: «А от за'аз з'облю тобі темно!» — і щосили заплющив очі.

Втім, мамі простимо, думає Дарина, — все-таки вона цілий вік пропрацювала в музеї, звикла до каталогізованого минулого — впорядкованого й пришпиленого під належними датами, як колекція мертвих метеликів: оце-от — «тоді», а від оцього-от порога починаючи — вже «тепер», гарно. Маленькою Дарина любила бувати в мами на роботі — тоді всі стенди в залах були їй вище голови, поблимували вгорі склами недосяжно й таємниче, і хтось із дорослих завжди брав її на руки й підносив, щоб вона могла глянути на картинки під склом: картинок було багато, незміримо більше, ніж у будь-якій книжці, годі було й думати, щоб їх як слід роздивитися, і їй солодко паморочилося в голові од того, яке неймовірне багатство посідають дорослі: бути дорослим і означало — мати доступ до всіх картинок на світі, як до переповнених скарбами печер Алі-Баби, і їй праглося чимшвидше вирости. Ну що ж, усе й збулося, як бажалося, — з чим як із чим, а з картинками у неї в житті склалося…

І знову на неї наринає хвиля розжареного болю, аж вона загризає губу, щоб не застогнати вголос: до холери, адже ж вона справді добра телевізійниця! Як же сталося, що це перестало бути важливо — бути добрим? Молоді журналісти вже й не вживають цього слова, не кажуть, що хтось «добрий» у своєму ділі, кажуть — «успішний». Бандюк — але з мільйонами на офшорних рахунках, значить, успішний бізнесмен, нездара — але не злазить з екрана, значить, успішний журналіст. А це ж вони від нас навчилися, тупо думає Дарина. Шеф теж так каже — не лише про програми, і про людей так само. І ще каже «професіонал», це вже в його устах найвищий комплімент. Добре, хай X. — «професіонал», а решта довкруги тоді хто ж — непрофесіонали? Тоді якого ж хріна їх держать на роботі?

Колись вони були командою — коли це було?.. Так давно, і так недавно, — це й була її справжня молодість, за відчуттям безмежности можливостей насамперед, — буремні дев'яності, вільна плавба, була б ініціатива, а гроші знайдуться, — маєтки довкруги вилуплялися й лускали весело, як бульби на калюжах під час травневої зливи, зате скільки ідей ширяло в повітрі, аж повітря ходило кругами!.. На старій студії, їхній першенькій, на орендованому заводському складі (завод стояв, склад віддали їм майже задурно), вони самі носили стільці, сиділи запівніч, малювали сітку програм, сперечалися, галасували, з переповнених попільничок сипалися на стільницю кирпаті пожмакані недокурки, і коли вже очі починали сльозитись од диму, хтось, найчастіше Василько в запітнілих банькатих окулярах хлопчика-відмінника, вставав відчинити вікно, а заразом приносив і накидав їй на плечі куртку, щоб не змерзла, — де ти тепер, Васильку, на яких канадських луках скубеш свою гірку травичку?.. Востаннє від нього була електронною вітальна листівка під 2003-й рік — із якогось геть уже непомисленного задуп'я, з Вінніпегівщини, де взимку морози, як у Сибіру, сягають мінус тридцяти й губи репаються до крови від атмосферної сухости, якого чорта він там робив, у тій пустині, на що переводив свій вік?.. Він же був журналіст од Бога — ніхто так, як він, не вмів розбалакати й виколупати нутрощі з кого завгодно, навіть із президента, чи пак тоді ще кандидата на пост (була у Василька така пам'ятна передачка — тамтой, навіть не вкуривши, як його на виду в цілої країни роздягають до грішного тіла, розм'як, став хвастати своїм убогим повоєнним дитинством і тим, як у п'ятдесят п'ятому, вбраний у свого єдиного піджачка, їхав із рідного села вступати до інституту в вагоні з вугіллям, бо на квиток у пасажирському не мав грошей, — і сито вилискувавсь при тому гордістю тріумфатора, який може тепер пред'явити світові цілий склад піджачків узамін тодішнього зіпсутого, і то яких піджачків!..). Василько першим вловив цю пружинку, на якій, як виявилося згодом, і тримався весь завод нашої так званої еліти, — глибоку, хтиву жадобу реваншу за всі підрадянські приниження, а якою ціною, плювать: тоді, в дев'яності, ще нікому не було ясно, що єдине, чого прагнуть ці люди, які дедалі впевненіше розсідалися в телевізорі, — то, вилізши на київські горби (розваливши по дорозі кілька поверхів старих кам'яниць, аби не застували їм виду на Софію!), влаштувати на гробі Ярослава свій переможний бенкет нових номадів, та Василько зовсім і не займався соціальною аналітикою й не накидав глядачеві жодних висновків — просто, він умів слухати, як же, справді, просто — слухати, що тобі кажуть, і як несамовито багато люди, самі того не тямлячи, про себе розказують, коли їх слухають ТАК) ЯК Василько, — кожну, навіть випадково почуту розмову він міг потім відтворити майже дослівно, а сьогодні вже всі торохтять навперебій, і ніхто нікого не чує. Молодняк — той взагалі відключений наглухо, ніби так із плеєром у вухах і вродився, етажерка Настуня, поки гість говорить, знай репетирує в різних ракурсах свою фотомодельну посмішку, тільки й ждучи, коли той затихне і настане її черга озвучити наступне питання, — а геній комунікації Василько, який навіть перехожого в вуличному синхроні вмів за півтори хвилини виставити навіки-неповторним, тимчасом десь на краю світу розглядає канадських горобців у підзорну трубу, — на присланій ним під 2003-й рік картинці красувався жовтогарячогрудик із чорним фрачним хвостом, і Василько писав, що це його нове тепер захоплення: bird-watching. Bird-watching [18], блін.