XXVII

— Вогонь на мене! Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це. Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що ‘шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами. Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо. — Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? — скандував біля рації Саша Сіверцев. — Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю. — Не проб’є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни, — Не повинно пробити! Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір’ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту. — Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!.. «Крейсер? Чому крейсер?» — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих .пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках. Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п’ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П’ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому: «Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий. Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам’яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права: — Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість — шістдесят шість!.. — Марить, — сказав хтось поблизу. Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках. — Хто марить? — питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки. І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем’яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити: — Домнуле офіцер... Домнуле офіцер... — Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш. — Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був? — Я нікуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту. — На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твій пост? — Біля третього вікна, товаришу командир. — Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там... на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!! Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня. — Домнуле офіцер!.. — Замовчи! Он твій кінь! Подивись! І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає: — Запини! Запини! А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі. — Порядок, порядок, — радіє Сагайда, — два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!.. — Не треба вогню! — кричить Черниш, пориваючись схопитися. — Я лежу на вогні! Весь на вогні!!! — Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.

XXVIII

Обстріл маєтку посилювався. Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору. Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги. — Корольов! — гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. — У тебе мій диск? — Я заряджаю Мостовому! — А де ж мій? Хто набиває мій диск?—гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. — Ей, борода, у тебе мій диск? Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля: — Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат... — Він як сова, — піддав другий, — при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав... Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам’яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи. — Посторонись! — відштовхнув поранений угорця. — Плутаєшся тут, старий хрін... Давай сюди або туди. Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув. Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе. Невдовзі він знову з’явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота. — По одному ковтку! — сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві. — По одному ковтку! —кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу. — Залиште офіцерові! — гукав Блаженко з кутка. — Допалися! Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому; — Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив! — Давай ще! — Давай, старий хрін! Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша. Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці. — Товаришу гвардії лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише. — Винесіть у коридор. Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось. — Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сіверцев, сидячи біля рації. — Що, якби запитати, га? — Вичортуе «хазяїн». — А про нас передадуть? — У зведенні? Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод. Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, — відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, — він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть...» Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці. — Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку. Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.