24 червня 1933 року в приміщення, де я працював, вдерлася поліція. «Іменем закону» були заарештовані усі керівники місцевого відділу соціал-демократичної партії, накладено арешт на всі гроші, цінності й майно. До мене підійшов якийсь поліційний фюрер і «іменем закону» зажадав ключі від сейфів та всю документацію. Набравшись духу, я чітко доповів йому, що для мене як для колишнього солдата і ветерана війни закон і наказ — понад усе, а тому всю документацію і цінності я здам до останнього пфеніга. Це сподобалось фюрерчику.
Я бачу, ви чесний німець, і обіцяю вам, що за чесну роботу одержите відповідну нагороду. Складіть детальний фінансово-бухгалтерський звіт.
Для цього потрібен тиждень,— зауважив я.
Працювати по дві зміни. Строк — три дні. Це — наказ!
З ранку до ночі я напружено трудився, фіксуючи в актах усе — аж до віників. Цього разу поліція дотримала слова: за усі відроблені години я одержав належну зарплату. Моя ретельність, Залізний хрест і гарне враження, яке я справив на фюрерчика поліції, врятували мене від арешту. Довелося заповнити й підписати стандартний бланк про те, що я більше не вважаю себе причетним до соціал-демократичної партії, оскільки вона ворожа ідеям націонал-соціалізму і німецькому народу, що я «зобов’язуюсь ніколи не вступати ні в які партії, угрупування, організації, ворожі націонал-соціалізму і народу, і визнаю тільки партію фюрера як керівну силу німецької держави і німецького народу, в чому й розписуюсь».
Спустошений, повернувся я додому. Переді мною знов постало тривожне питання: як жити далі? Ось що сказав мені тоді Ганс: «Я чекаю арешту. Це може статися в будь-який день. Але поки цього не сталось, тобі, Франц, краще було б перебратися на іншу квартиру і більше зі мною не зустрічатися, щоб не постраждати даремно. Навіщо тобі йти в тюрму? Я дам трохи грошей — з місяць проживеш, а за цей час знайдеш якусь роботу. Зараз із влаштуванням трохи простіше: масові арешти звільнили багато робочих місць, а згодом буде ще більше. Все йде до того, що скоро виникне навіть нестача робочих рук, бо Гітлер взявся за створення масової армії, за розвиток військової промисловості і за будівництво стратегічних доріг».
Я погодився з Гансом, почав шукати роботу й житло. Пошук не увінчувався успіхом, та це мене й не засмучувало, бо ж так не хотілося розлучатися з Гансом... А тут ще двірник будинку, в якому ми жили, погодився взяти мене собі в помічники, правда, за мізерну плату, але все ж таки не безробіття. Одне слово, я залишився з Гансом, який, власне, й не наполягав, щоб я його покинув.
Так тривало до листопада 1933 року. Па всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк — там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів — звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах — і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло — комірчину в тому ж таки зоопарку. Про краще годі було й мріяти. «Вахтери живуть непогано, робота не тяжка, спокійна. Як порадіє Ганс! Та й зустрічатись зможемо завжди, бо кому ж спаде на думку стежити за вахтером якогось зоопарку»,— подумав я, повертаючись з роботи додому.
Гай-гай! Дома я застав справжній погром: усе перевернуте догори дном, у кімнаті хазяйнують поліцейські. Виявляється, Ганса заарештували ще вранці в університеті. Тут і мене почали допитувати. Я не розгубився, вирішив ні в якому разі не скомпрометувати Ганса. Мене запитали: «Ви знали, що він комуніст?» У відповідь я заторохтів: мені, мовляв, відомо лише те, що він студент, і що у мене з ним не було нічого спільного, оскільки я двірник, а він людина вчена, і що я відчував себе приниженим, бо змушений мешкати з якимсь студентом, не маючи свого житла, а тепер я сам собі господар: маю роботу і скоро матиму житло. Показав їм свій Залізний хрест і з пафосом наголосив, що я — колишній солдат і для мене закон — понад усе. «А чому ж ви, такий патріотичний, дисциплінований німець, у найтяжчі для нас часи не стали штурмовиком, де вас забезпечили б усім, що треба для нормального життя?» — запитали мене. «Мене не взяли через інвалідність»,— збрехав я і показав їм свої шрами. Це справило враження. Мені наказали залишатися в цій же квартирі і не йти на роботу до особливого розпорядження. «Робоче місце в зоопарку буде збережено за вами, зарплату виплатить поліція. Ваше завдання полягав в тому, щоб повідомляти нам по телефону про будь-якого відвідувача, хто постукає до цієї квартири. Максфельд уже в наших руках, але нам потрібні його спільники. Квартплату за вас ми внесемо на місяць наперед. Ви згодні?» — «Яволь!» — гаркнув я. Мені дали підписати якийсь папірець, який я навіть не став читати, бо це вже не мало для мене ніякого значення. В мені закипіла люта ненависть до цих мерзенних типів і блискавично виник план помсти: я завдам оцим бовдурам нищівного удару руками самого Адольфа Гітлера і врятую Ганса!..
Все майно Ганса конфіскувалось, і ті негідники змусили мене й двірника носити книжки і речі мого друга у поліцейську машину. Довелося нести і мій недавній подарунок: двотомний атлас і тритомник «Загальної хірургії». Добре, що на них не було дарчого напису. Власниця будинку фрау Матільда — вдова загиблого на війні кайзерівського офіцера, гладка, як розгодована свиноматка,— взялася допомагати нам, аби засвідчити свою відданість фюреру. «Подумати тільки! Комуніст у моєму будинку! Який жах, яка ганьба!» — стогнала вона.
Лише опівночі все утихомирилось, і я залишився сам у порожній кімнаті, відчувши себе сиротою. Батьки померли давно, брати загинули па фронті ще в 1914 році. Лишилася сестра, яку не бачив багато років, відтоді, як вона вдруге вийшла заміж. А Ганс за гратами, і його, мабуть, катують... Врятувати! Що б там не було — врятувати Ганса! Я сів за стіл і взявся писати лист Гітлеру.
«Мій фюрер! Передусім дозвольте поздоровити Вас із найвеличнішими перемогами на політичному та ідеологічному фронтах. Я, як і кожний чесний німець, схиляюсь перед Вашим великим генієм, Вашою мудрістю, Вашим умом і Вашим талантом. Ви — титан німецького духу! Ви — найвеличніший національний герой, яким пишатимуться усі покоління німецького народу! Слава Вам! Ваш образ я ношу в своєму серці з того щасливого моменту, коли вперше побачив Вас. Це було на Західному фронті, 8 вересня 1914 року, коли нам з Вами вручали Залізні хрести. Ви, можливо, пам’ятаєте той вечір в бліндажі, наше знайомство і нашу розмову. Можливо, пригадаєте і нашу зустріч наприкінці березня 1916 року у військовому госпіталі міста Вюрцбурга, а може, у Вас навіть зберігся мій скромний солдатський подарунок — портсигар І запальничка, які я Вам тоді подарував з любов’ю від щирого серця. Що може бути дорожчим за фронтову солдатську дружбу!..»
Після цього патетичного вступу я виклав суть справи, поручившись головою за порядність, благородство і чесність Ганса Максфельда, і попросив Гітлера заступитися й випустити його на волю в ім’я справедливості, гуманізму і нашої фронтової дружби. В цьому ж листі виклав свою біографію, розповів про братів, які віддали своє життя за фатерлянд, про свої численні поранення й поневіряння і висловив надію, що «великий фюрер» візьме до уваги моє слізне прохання.
Удосвіта я вже був на головпоштамті і відправив рекомендований лист. Поштову квитанцію затиснув у руці як дорогоцінну реліквію, не знаючи, куди її сховати.
Тиждень я жив немов на вулкані, з тривогою чекаючи відповіді. «Не може бути, щоб гітлерівські сатрапи не показали Гітлеру листа від його фронтового друга. І не може бути, щоб Адольф, той Адольф, який гаряче тиснув мені руку в бліндажі й казав «я не забуду цього», коли я заступився за нього перед грубіяном Шульцом,— не може бути, щоб він відмовився допомогти мені!» — думав я.
8 грудня, в п’ятницю, о дев’ятій годині ранку поштар під розписку вручив мені офіційний конверт зі штампом міністерства внутрішніх справ. На офіційному бланку було надруковано: «Шановний гер Норден! Просимо Вас прибути 8 грудня о десятій годині в міністерство внутрішніх справ на Кенігсплац, 6. Цей лист пред’явите в Бюро перепусток (там же). Перепустка Вам уже замовлена. З повагою. Хайль Гітлер!» Від радості й хвилювання я аж заплакав. Не будуть же просто так викликати в міністерство! Значить, одержали наказ згори! Значить, Гітлер мене прийме! Молодець Адольф, не обманув моїх надій! Цікаво, в чому мене поведуть до нього — у цьому чи переодягнуть у щось пристойніше? Втім, яке це має значення! Головне — врятувати Ганса!..