А Васюта з Горянським уже сховалися в кущах… Де ж Іванов?

Лише подумавши про сержанта, побачив його. Іванов стояв на узліссі, підвівши автомат, і строчив по кіннотниках, які скакали від рибальської хижі. Ще кілька хвилин, і бандерівці з'єдналися б.

Розвідники слідом за Демчуком взяли трохи навскіс, до осик, за якими починалися болота. Перед осиками росли рідкі дуби й вільхи, й весь час доводилось перебігати галявини. Бандерівці скористалися з цього, вдарили з флангу сильним автоматним вогнем. А зліва вже наближався другий коршунівський загін, і Бутурлак зрозумів, що бандерівці не відмовились од наміру з'єднатися тут, у дрібноліссі, й відрізати їм шлях до гущавини.

Наступну галявину переповзли, за нею починався рідкий осичняк, він поступово густішав, і під ногами уже хлюпало.

Демчук, не випускаючи Сергійкової руки, пробирався поміж дерев, за ним ішли Васюта з Горянським, трохи відстав Пилип, а замикали групу лейтенант з Івановим і Андрієм.

Бандерівці наступали їм тепер мало не на п'яти, і одна з автоматних черг прострочила стовбур осики за два кроки від сержанта. Іванов плюхнувся на мокрий мох, крикнув Бутурлакові:

— Давай, лейтенанте, відступай, я їх затримаю!

Бутурлак запетляв поміж тонкими осичками, та Андрій не побіг за ним.

— Вуйку, — крикнув сержантові, — не гайте часу, я тут залишусь… — Він підвів «шмайсера» й дав довгу чергу в бік галявини, звідки наступали бандерівці. — Відходьте, вуйку, швидше!

— Я тобі дам — відходьте… Голову зверну, — обізвався Іванов. — Біжи, поки не пізно!

Андрій подивився на нього з жалем.

— Але ж ви втонете в болоті, а я знаю стежку… — У кущах щось мелькнуло, послав туди чергу. — Я наздожену вас, скажете вуйкові Антону, аби зачекав біля п'яти осик.

— Я тобі зачекаю! Ану, марш звідси!

— Але ж я кажу… — хлопець осікся — збагнув, що сержант давно вже все вирішив. Усвідомивши це, Андрій рвонувся вперед, до кущів за галявинкою, звідки лунали черги бандерівських автоматів — біг і стріляв від пояса, не дивлячись, куди стріляє, щоб тільки почули, побачили — викликав вогонь на себе…

— Куди, божевільний? — почув розпачливий вигук за плечима. Припав до дубового стовбура, обернувся назад і побачив, що сержант біжить слідом.

Іванов наздогнав Андрія, схопив важкою рукою, притиснув до землі.

— Дурень, — видихнув, — теж мені — герой! Вмерти легко, це не геройство!

Андрій хотів пояснити йому, що він і не збирався вмирати, та не встиг, бо за два десятки кроків від них затряскотіло в кущах, і з них визирнув чоловік у кашкеті з тризубом.

Андрій натиснув на гашетку й ледь-ледь повів автоматом, встиг побачити, як кашкет звалився з голови бандерівця і він важко впав, ламаючи гілки.

— Лягай, — придавив його за плече Іванов, — і дивись ліворуч…

Андрій зрозумів: сержант визнав його.

Хлопець озирнувся й побачив, що Іванов стріляє в кущі, за якими перебігають бандерівці. Перевів погляд на хащі, звідки набігав отой у кашкеті з тризубом, але там уже нікого не було. Нараз він помітив, що кулі не зрізають гілок над їхніми головами і стрілянина віддаляється, за галявину.

— Вуйку, — почав збуджено, — чого вони?..

— Швидше! — сержант схопив його за руку, потягнув за собою. Вода чвакала під ногами, й скоро бігти не стало можливості — з трудом витягали ноги з глевкого багна.

А постріли віддалялися все далі й раптом затихли.

— Зустрі-ілися!.. — зловтішно протягнув Іванов і пояснив Андрійкові: — Дві групи в гущавині наскочили одна на одну! Шкода, рано розібралися… Могли б ще трохи постріляти…

Вода доходила їм до колін, і Андрій зупинився, щоб зорієнтуватися.

Вони перебрели озерце, обминули лісовий завал і нарешті вийшли на стежку, яка вела до п'яти осик. Точніше, стежки не було, та яка може бути стежка, коли навкруж гнила вода і осики віддзеркалюються в ній?

Та Андрій ішов упевнено — чув, як важко ступає позаду сержант, і думав, що вуйко Антон уже десь зовсім близько від тамтих осик.

ЧАСТИНАДРУГА

— Хлопці, Шелюка вбили!

Андрій побачив злякане хлопчаче обличчя над рядом соняхів, посаджених вздовж огорожі. Сергійко стояв на нижній жердині паркана й тицяв рукою в бік вулиці, що вела до озера.

— Якого Шелюка?

Більш безглузде запитання поставити важко, Андрій одразу зрозумів це, та слова вже вирвалися — він жбурнув сапку й, перестрибуючи через грядки, кинувся до паркана.

— Йвана, «яструбка», — почув.

— Обережно, картоплю витолочиш! — крикнув позаду Пилип.

«Під три чорти картоплю — Шелюка ж убили!» — подумав Андрій, та все ж перескочив картопляну грядку. Продерся крізь густо посаджені соняхи й з одного маху перестрибнув високий паркан.

Сергійко чухрав стежкою попід садибами вниз до озера, і Андрій подався слідом. Бачив, як сновигають чорні порепані Сергійкові п'яти, чув позаду збуджене дихання, обернувся й побачив Пилипа — за ним метляли рудуваті Вірчині коси. Трохи уповільнив біг і, коли Пилип наздогнав його, сказав з присвистом:

— А я його сьогодні бачив…

— Шелюка?

– Ішов з карабіном і косою до Гадючого яру. Там поблизу є дві гарних галявини.

— Угу… — кивнув головою Пилип. — Він і батька кликав, але той не зміг.

Ще здалеку побачили Білку й поруч неї дядька Антона. Плуганився обіч воза, важко припадаючи на ліву ногу, в одній руці тримав віжки, у другій — Шелюкового карабіна.

Андрій подумав, чому вуйко Антон не повісив карабіна за плече, адже так важко нести, і зупинився, вражений.

З воза звішувалася рука — велика рука з мозолями на долоні, вона безвільно гойдалася, і пальці залишали слід на піску.

За возом ішло кілька бабів, босоногі дітлахи бігли поруч, з цікавістю дивлячись на вбитого, оббігали старого Демчука, щось запитували, та вуйко Антон ішов мовчки, здається, нічого не бачив і нічого не чув, дивився просто поперед себе, іноді вйокаючи на Білку, та робив це за звичкою — хто ж підганятиме коней, коли на возі покійник?

Андрій дочекався, поки віз порівняється з ним, і пішов поруч мовчки, не спускаючи очей з руки, що мертво гойдалася попід возом.

— Хто його?..

Звичайно, це могла запитати лише Вірка. Андрій зиркнув на неї невдоволено, та одразу полагіднішав: що з неї візьмеш — дурне дівчисько, яке, мабуть, ніколи в житті й не чуло стрілянини.

— Бандери, хто! — відповів. Подивився на Вірчині великі зеленаві очі, які стали ще більшими від переляку, додав, наче міг цим хоч трохи заспокоїти: — «Яструбок» він, ну й…

Дівчина йшла поруч вузькою стежкою, торкаючись голим засмаглим плечем Андрієвої руки. Нараз хлопець засоромився й притишив ходу, пропустивши її вперед, — тепер Вірка йшла поруч Пилипа й зверталася до нього зі своїми наївними запитаннями.

Андрій на мить пошкодував, що вчинив так, але відразу забув і про дівчину, й про Пилипа, бо з воріт напроти кинулася жінка — заголосила пронизливо й тонко, і справжній розпач був у цьому голосінні.

— На кого ж ти залишив нас? — рвалося в жінки з грудей. Вона схопилася за край воза, намагаючись відкинути ватянку, котрою було вкрите обличчя вбитого, не вірила, що вмер, хотіла сама пересвідчитися. — Рідна кров моя!

Це була тітка Текля, Шелюкова сестра, і Андрій подумав, що справді їй тепер буде сутужно. Чоловік загинув на війні, дочекалася брата — двічі був поранений, десь під Курськом, а потім під Житомиром, та одужав і ось уже півроку, як повернувся до Острожан. Мешкав у сестри, і вона з своїми трьома дочками — одна одної менша — нарешті хоч зітхнула легше.

— Кляті іроди! — голос тітки Теклі злетів високо і там, на верхній ноті, захлинувся болем. — І піднялась у вас рука, вбивці криваві!