Кеола подався вгору берегом по блискучому піску та уламках коралів, усипаних якимись дивними скойками, а йдучи, думав собі: «Як це так, що я не знаю цього берега? Треба буде ще прийти сюди та назбирати скойок».

Попереду на тлі неба підносились цілою шерегою пальми — не такі, як на Восьми островах, а високі, свіжі, гарні; з-поміж зелені на них звисали пожовклі листки-віяла, неначе золоті, і він, ідучи, думав собі: «Дивно, що я досі не знаходив цього гаю. Треба буде приходити й спати тут у теплі дні». А далі зринула думка: «Як тепло раптом зробилося!» Бо на Гаваях саме була зима, і день був холодний. А ще він подумав: «Де ж поділися сизі гори? І де наш височенний бескид, що на ньому нависає над урвищем ліс, а над ним кружляють птахи?» І що довше він думав, то менше міг утямити, в яке ж це місце на островах він попав.

На узліссі з самого краю, понад піщаним берегом, росла сама трава, дерево було трохи далі. Простуючи до дерева, Кеола раптом побачив молоду жінку, що мала на собі тільки поясок із листя.

«Я бачу, вони тут у цих краях не дуже турбуються за одежу», — подумав Кеола. Він зупинився, чекаючи, що жінка помітить його й утече; але, бачачи, що вона дивиться просто себе й не розглядається, голосно заспівав щось без слів. Жінка, почувши те, схопилась. Обличчя в неї сполотніло, а рот з переляку роззявився. Але її очі — дивна річ! — не зупинились на Кеолі.

— Добридень, — промовив він. — Та не бійся так, я тебе не з'їм.

Але при перших звуках його мови, тільки-но він розкрив рота, жінка кинулась у куші.

«Дивна поведінка», — подумав Кеола. І, сам не тямлячи, що робить, кинувся за нею.

А жінка бігла й щось кричала не вживаною на Гаваях мовою, хоча декотрі слова були такі самі, і Кеола зрозумів, що вона кличе й остерігає інших. Потім він побачив ще людей — чоловіків, жінок, дітлахів, що кричали й бігли, наче з пожежі. Тоді він злякався сам і повернувся до Каламаке, несучи траву та листя. І розповів тестеві про те, що бачив.

— Не звертай уваги, — сказав Каламаке. — То все наче сновиддя й примари. Все воно щезне й забудеться.

— Мене ніхто з них наче й не побачив, — сказав Кеола.

— Таки ні, — відповів чарівник. — Ми тут ходимо серед білого дня невидимі через наші чари. Але вони нас чують, а тому краще говорити тихо, як оце я.

Тоді обклав мату колом камінців, а посередині поклав зілля та листя.

— Тобі я доручаю, — сказав він, — підпалити їх і підтримувати вогонь потроху. Поки вогонь горітиме — а це буде недовго, — я мушу впоратися зі своїм ділом; і перше ніж почорніє попіл, та сама сила, що перенесла нас сюди, віднесе нас назад. Будь же напоготові з сірником; та гляди поклич мене вчасно, поки ще не згоріло все, а то я зостанусь тут назовсім.

Тільки-но листя зайнялося, чарівник вистрибнув, мов олень, із кола й почав бігати по берегу, наче собака-гончак, коли він скупається. А бігаючи, раз по раз нахилявся й підбирав скойки, і Кеолі здавалося, що вони зблискують, коли він бере їх. Листя й зілля горіло ясним полум'ям, що швидко жерло його; і ось у Кеоли зосталась одна жменя, а чарівник бігав та нахилявся далеченько.

— Назад! — гукнув Кеола. — Назад! Зілля вже мало! Каламаке почув, і якщо досі він гасав, то тепер летів. Та хоч як швидко він біг, зілля й листя горіло швидше. Воно вже зовсім догоряло, коли він великим стрибком досяг мати. Від того стрибка аж війнуло, і вогонь погас, а в ту ж мить зникли й берег, і сонце, і море: вони стояли в сутіні своєї вітальні з позачиненими віконницями, знову приголомшені й засліплені, а на маті між ними лежала купка блискучих доларів. Кеола кинувся відчиняти віконниці й побачив, що пароплав перевалюється з хвилі на хвилю вже зовсім близько.

Того вечора Каламаке відкликав зятя вбік, поклав йому в руку п'ять доларів і сказав:

— Кеоло, якщо ти маєш розум у голові (хоч я не певен цього), то гадатимеш, ніби ти сьогодні по обіді спав на веранді й тобі снився сон. Я людина не балакуча й у помічники собі беру тільки людей з короткою пам'яттю.

Більше Каламаке не сказав ні слова і ні разу не згадав про Цю справу. Але в Кеолиній голові снувалось одне: коли він і досі не любив перериватись, то відтепер і зовсім нічого не робитиме.

«Навіщо мені працювати, — думав він, — коли я маю тестя, Що вміє робити долари з морських скойок?»

Та скоро його пай був розтрачений. Він витратив його весь на гарну одіж. А тоді пошкодував:

«Краще б я купив собі маленьку гармонійку та й розважався нею цілі дні».

Далі він почав сердитись на Каламаке:

— В цього чоловіка собача душа, — думав він. — Може збирати долари на березі, коли йому заманеться, а мене змушує журитись за гармонійкою! Хай стережеться: я вже не дитина, я не дурніший за нього і маю в руках його таємницю». Надумавши це, він заговорив зі своєю дружиною Легуа й почав нарікати на тестеву поведінку.

— Я б мого батька не займала, — відповіла Легуа. — З ним небезпечно сваритися.

— Чхав я на нього! — вигукнув Кеола. — Він у мене на гачку. Я можу з ним зробити що захочу.

І розповів Легуа про всю пригоду. Але жінка похитала головою.

— Можеш робити що хочеш, — сказала вона, — але я тобі ручусь: як тільки ти зачепиш мого батька, про тебе ніхто більш і не почує. Згадай он про того, згадай про того; згадай про Гуа, що був ватагом у Домі виборних і щороку їздив до Гонолулу, а потім з нього не знайшли не те що кісточки, а й волосинки. Згадай про Камау, як він зсох на скіпку, так що дружина піднімала його однією рукою. Кеоло, ти немовля в руках у мого батька; він візьме тебе двома пальцями й з'їсть, як креветку.

Кеола й сам дуже боявся Каламаке, але він був ще й марнолюбний, і дружинині слова запалили його.

— Гаразд, — сказав він, — коли ти так про мене думаєш, я ж тобі покажу, що ти прикро помиляєшся.

І зразу пішов до тестя, що сидів у вітальні.

— Каламаке, — сказав він, — я хочу мати гармонійку.

— Та невже? — відказав Каламаке.

— Так, — потвердив Кеола, — і скажу тобі у вічі: хочу мати й матиму. Людини, що збирає долари на березі, напевне стане на гармонійку.

— А я й не знав, що ти такий завзятий, — відказав чарівник. — Я думав, що ти боягузливий нікчема, і тепер я такий радий, що помилявся, — навіть сказати не годен, який радий. Отепер мені починає здаватися, що я знайшов собі помічника й наступника в своєму трудному ділі. А гармонійка? Матимеш найкращу, яка лишень знайдеться в Гонолулу. А ввечері, щойно стемніє, ми з тобою знов подамося по гроші.

— На той берег? — спитав Кеола.

— Ні, ті — відповів Каламаке. — Пора вже тобі спізнати більше моїх таємниць. Того разу я навчив тебе збирати скойки, цього разу — навчу ловити рибу: Ти маєш досить сили, щоб зіпхнути на воду човна Пілі?

— Певне, маю, — відказав Кеола. — Але чом не взяти твого — адже він уже на воді?

— На те є причина, — сказав Каламаке, — і ти ще сьогодні добре зрозумієш, яка. Човен Пілі краще надається для моєї справи. Отож, будь ласкав, прийди туди, щойно стемніє; а тим часом хай усе це буде між нами: навіщо нам розповідати про наші справи всій родині?

Мед не буває солодший за ці слова Каламаке, і Кеола ледве міг приховати задоволення.

«Я міг би мати гармонійку ще місяць тому, — подумав він. — У цьому світі потрібно мати лише крихту відваги й більш нічого».

Та скоро він побачив, що Легуа плаче, і вже був наважився запевнити її, що все гаразд.

«Але ні, — подумав він, — краще зачекаю доти, поки зможу показати їй гармонійку, побачимо, що ця шмаркачка скаже тоді. Може, вона зрозуміє нарешті, що її чоловік має в голові трохи розуму».

Тільки-но стемніло, тесть із зятем зіпхнули на воду човна Пілі й розпустили вітрило. Хвиля була велика, і вітер з-за мису віяв дужий, але човен був швидкий, легенький, сухий і просто ковзав по воді. Ворожбит приніс із собою ліхтаря, засвітив його й тримав, просунувши палець у кільце. Обидва сиділи в кормі, й курили сигари, яких Каламаке завжди мав чималий запас, і розмовляли по-дружньому про чари, та про великі гроші, які вони можуть набути тими чарами, та про те, що вони куплять насамперед, а що потім; і Каламаке говорив з Кеолою, наче рідний батько.