— Містер Пінкертон пропонує сто доларів, — підхопив аукціоніст, — сто доларів. Хто дає більше? Сто доларів, лише сто доларів…

Аукціоніст усе повторював цю суму байдужим голосом, а я зі змішаним почуттям прихильності й подиву дивився на обличчя капітана Трента, що виказувало всі почуття. Аж тут усі здригнулися: з натовпу почувся різкий голос:

— І п'ятдесят!..

Пінкертон, аукціоніст і «хлопці», теж посвячені в таємницю існування синдикату, від несподіванки враз порозкривали роти.

— Перепрошую, — сказав аукціоніст, — хтось додає?

— І п'ятдесят! — повторив той самий голос. Він належав невисокому, дуже скромно вдягненому чоловікові. Чоловік цей був неприємний на вигляд, із землистим, вкритим плямами лицем; голос його часто міняв висоту, уриваючись на високій ноті. Він весь посіпувався, наче хворий на хворобу Святого Вітта. Тримався він хоч і непевно, але з підкресленим викликом, наче був вельми гордий із того, що прийшов сюди і бере участь в аукціоні — але водночас боявся, що його спровадять. Я ніколи ще не бачив більш нікчемного типа — і мені враз пригадалися герої Бальзака, суспільне дно його «Come'die Humaine» [76].

Пінкертон зміряв несподіваного суперника неприязним поглядом, вирвав аркуш із записника, щось написав на ньому олівцем, поманив до себе посильного і прошепотів: «Лонгхерстові!» Хлопчина мерщій кинувся виконувати доручення, а Пінкертон мовив до аукціоніста:

— Двісті доларів!

— І п'ятдесят, — одразу докинув суперник.

— Справа пожвавлюється, — шепнув я Пінкертонові.

— Так, цей крутій задумав щось нечисте, — теж пошепки відповів він. — Що ж, доведеться провчити нахабу. Зачекай, поки я перемовлюся з Лонгхерстом. Три сотні! — додав Пінкертон голосно.

— І п'ятдесят, — віддалося луною.

Я глянув на капітана Трента. Його обличчя ще дужче почервоніло, його новий сюртук був розстебнутий, шовковий носовичок уже змокрів, а ясні блакитні очі оскляніли від хвилювання. Ним усе ще володіла тривога, але тепер, здалося мені, він уздрів проблиск надії.

— Джіме, — шепнув я, — поглянь на Трента! Ставлю в заклад що завгодно — він чекав цього.

— Авжеж, — згодився Пінкертон. — Тут відбувається щось негідне. — І він знову набавив ціну.

Цифра підскочила майже до тисячі, коли я помітив хвилювання серед присутніх і, озирнувшись, побачив дуже високого вродливого чоловіка, що неквапом підійшов до нас і недбало зробив знак аукціоністові.

— Хвилинку, містере Борден, — мовив він ґречно і повернувся до Джіма. — Ну, Пінку, скільки ви дали востаннє?

Пінкертон сказав цифру.

— Я назвав цю суму на власний страх і ризик, містере Лонгхерст, — додав він, почервонівши. — Я вирішив, так буде краще.

— І добре зробили, — сказав містер Лонгхерст, ласкаво поплескавши Пінкертона по плечу, як утішений племінником дядечко. — Тепер ви можете виходити з гри, ми беремо всю справу на себе. Підвищуйте суму до п'яти тисяч; якщо він іще додасть, то хай собі й купує на здоров'я.

— А хто він? — спитав Пінкертон. — Це ж якийсь покидьок.

— Я послав Біллі — він довідається.

Тут до Лонгхерста підійшов вишукано вбраний молодик і вручив йому записку. Вона пішла по руках, і, коли настала моя черга, я прочитав: «Гаррі Д. Беллерс, адвокат, захищав Клару Іорден, двічі був під загрозою позбавлення свого звання».

— Оце так! — вигукнув Лонгхерст. — Хто міг довіритись цьому брудному крутієві? В усякому разі, це не грошовитий чоловік. Тож ви спробуйте нагнати ціну, Пінку. На вашому місці я вчинив би саме так. Ну, бувайте!.. А, ваш партнер — містер Додд? Радий нагоді познайомитися з вами, сер.

І великий ділок покинув залу.

— Ну, що ти скажеш про нашого Дугласа? — пошепки мовив Пінкертон, провівши його шанобливим поглядом. — Найбездоганніший джентльмен — з голови до ніг, — а культурою натоптаний ущерть!

Протягом усієї розмови зала мовчала: і аукціоніст, і глядачі, і навіть Беллерс — усі дуже добре розуміли, що справу цю веде містер Лонгхерст, а Пінкертон — усього лиш його рупор. Але тепер, коли олімпійський бог покинув залу, містер Борден спитав суворим тоном:

— Ну то що, містере Пінкертон, ви набавляєте? Пінкертон, вирішивши ошелешити супротивника, відповів:

— Дві тисячі доларів! Беллерс і бровою не повів.

— І п'ятдесят, — мовив він.

Натовп завирував; капітан Трент зблід і гарячково ковтнув слину.

— Давай, давай, Джіме! — шепнув я. — Трент здав.

— Три тисячі, — сказав Джім.

— І п'ятдесят, — докинув Беллерс.

Пінкертон почав набавляти по сотні, та Беллерс не відступався — знай набавляв по п'ятдесят.

Тим часом я зробив два висновки.

По-перше, Беллерс додав понад три тисячі з гоноровитою усмішкою — з усього видно було, що цей виплодок має справжню насолоду від своєї ролі і впевнений у повному успіхові. По-друге, коли Джім назвав три тисячі, Трент знову зблід; коли ж він почув відповідь Беллерса, обличчя його проясніло. Це здалося мені загадковим: без сумніву, вони обоє були зв'язані якимись спільними інтересами, проте водночас один не знав намірів другого. Але й це ще не все. Трохи згодом я ненароком зустрівся поглядом з капітаном Трентом, і той миттю, ледь помітно зніяковівши, відвів убік свої збуджені, блискучі очі. Йому хотілося приховати свою зацікавленість! Сам Джім сказав, що тут справа нечиста. Ми розуміли: кожен з цих двох людей, що були в таких непростих взаєминах, здатен запропонувати найнеймовірнішу суму, аби лиш купити розбитий корабель.

Невже вантаж цього брига коштує більше, ніж ми вважали? Мене раптом мов жаром обсипало. Ставки вже наближались до п'яти тисяч — межі, вказаної Пінкертонові Лонгхерстом. Ще хвилина — і буде пізно. І я, натхнений марнославною впевненістю в тому, що можу розгадувати людську психологію, прийняв єдине в своєму житті божевільне рішення. Вирвавши аркуш з альбому, я написав: «Якщо бажаєш набавляти далі, я згоден іти на весь свій капітал».

Джім прочитав, розгублено глипнув на мене, але за мить його очі заблищали і, повернувшись до аукціонера, він вигукнув:

— П'ять тисяч сто доларів!

— І п'ятдесят, — незворушно докинув Беллерс.

Пінкертон написав: «Що б це могло означати?» Я надряпав у відповідь: «Не уявляю. Але справа нечиста. Беллерс дійде до десяти тисяч, от побачиш».

І Беллерс дійшов до десяти тисяч! Та ми дали більше…

Вже давно по біржі пішла чутка, що аукціон перетворився на справжню генеральну битву, і тепер зала була повна людей, що стежили за нами широко розплющеними очима. Коли Пінкертон запропонував десять тисяч доларів (тобто більше, ніж коштував би весь вантаж, навіть якби він, цілий і неушкоджений, був уже в Сан-Франціско), а Беллерс, дурнувато всміхаючись на весь рот, бо йому дуже подобалось бути в центрі уваги, знову вискнув: «І п'ятдесят…», — зала завирувала.

— Десять тисяч сто, — сказав Джім, і раптом вираз його обличчя змінився; я збагнув, що він розгадав (чи подумав, що розгадав) таємницю корабля. Коли він нашвидку писав мені нове послання, рука його стрибала, як у телеграфіста.

«Контрабанда з Китаю», — прочитав я; далі стояло великими, розмашистими літерами, з закарлючкою на весь аркуш: «Опій!»

Ну звісно ж, подумав я, саме в цьому й суть! Я знав: майже кожен корабель, що йде з Китаю, везе у хитрих криївках — десь у переділках чи бімсах — контрабандний вантаж цієї дорогої отрути. Безперечно, такий скарб схований і на «Летючому шквалі». Скільки ж він коштує? Цього ми не відали і вели свою гру навмання, — але Трент знав, і Беллерс теж! І ми могли стежити за ними й приймати рішення.

Ми з Пінкертоном наче збожеволіли. Очі Джіма палали вогнем. Я тремтів усім тілом. Якби тієї хвилини, коли ми торгувались на п'ятнадцятій тисячі, до зали ввійшла свіжа людина, її симпатії, певно, були б на боці Беллерса.

Ми вже перейшли за п'ятнадцять тисяч, і люди довкола нас то заклякали, затамовуючи подих, то починали збуджено шепотітися.