Потім думки мої звернули на Пінкертона, і я відчув полегкість: адже він, безперечно, чекає мене з почуттям палкої дружби та поваги, яких я нічим не заслужив, тож мав надію зберегти їх назавжди. Нерівність наших стосунків раптом гостро вразила мене. Я був би справжнім бевзем, якби думав про історію нашої дружби без сорому, — адже я давав так мало, а брав так багато! Я мав пробути в Лондоні весь день і вирішив (хоча б на словах) встановити певну рівновагу. Влаштувавшись у затишному куточку кафе, я попросив принести мені паперу і заходився писати листа. Я виливав у ньому свою вдячність, я розкаювався в минулому і давав обіцянки на майбутнє. Досі, писав я Пінкертонові, я був жахливим егоїстом. Я був егоїстом у ставленні до батька і до друга. Я приймав їхню допомогу і відмовляв їм навіть у такій дрібниці (хоча вони більшого й не просили!), як моє товариство.

Яку силу розради таїть у собі написане слово! Щойно я закінчив і відіслав того листа, свідомість власної доброчесності зігріла мене, мов добре вино.

РОЗДІЛ VI,

У ЯКОМУ Я ВИРУШАЮ НА ДАЛЕКИЙ ЗАХІД

Наступного ранку я приїхав до свого дядька саме вчасно — вся сім'я сиділа за сніданком. Майже ніяких змін не відбулося в цьому домі за три роки, що проминули відтоді, як я вперше сів за цей стіл юним студентом, котрий геть розгубився, споглядаючи невідомі страви — копчену тріску, копчену лососину, шинку з баранини, — і марне сушив голову, але так і не вгадав, що стьобаний чохольчик накриває звичайнісінького чайника. Єдина новина — те, що до мене поставилися з більшою повагою. Пригадавши смерть мого батька, сумно, як і належить шотландцям, похитавши головами, вся сім'я відразу звернула розмову на веселішу тему (о господи!) — на мої успіхи. Їм було так приємно дізнатися про мене стільки втішного; я став справжньою знаменитістю; а де нині знаходиться ця прекрасна статуя?.. Ну, Генія якогось там міста?.. «Ви її справді не прихопили з собою? Та невже?» — потріпуючи кучерями, спитала найграйливіша з моїх двоюрідних сестер, наче я привіз своє творіння в кабріолеті або ховаю його в кишені, як подарунок до дня народження. Це сімейство, необізнане із методом та стилем газетярів Далекого Заходу, свято вірило «Санді Геральд», коли читало безглузду писанину Пінкертона. Годі придумати іншу обставину, що подіяла б на мене так гнітюче; до кінця сніданку я почував себе як покараний школяр.

Коли й сніданок, і сімейні молитви скінчилися, я попросив дозволу поговорити з дядечком про «стан моїх справ». Обличчя мого доброчинного родича підозріло видовжилось; а коли це прохання нарешті розчув мій дідусь (він був тугуватий на вухо) і виявив бажання бути присутнім при нашій розмові, я спостеріг, що осмута дядька Адама змінилась роздратуванням, хоч він і був дуже стриманий. Ми втрьох перейшли до сусідньої бібліотеки — досить похмурого приміщення для такої неприємної розмови.

Дід натоптав тютюном глиняну люльку і прилаштувався біля згаслого каміна; вікна позад нього були напіввідчинені, а штори напівопущені, хоча ранок був хмарний і прохолодний. Відразу впадало в око, що дід був як чужий у цій кімнаті; здавалося, що ця людина щойно потрапила в корабельну катастрофу.

Дядько Адам сів на своє місце за письмовим столом посеред кімнати.

Ряди цінних книжок зловісно дивилися на мене, і я чув, як у саду цвірінчать горобці, а одна з моїх двоюрідних сестер вже барабанить у вітальні на роялі і співає пісеньку деренчливим голосом.

Похмуро і по-хлоп'ячому втупившись очима в підлогу, намагаючись говорити якомога стисліше, я сповістив родичам про те, що заборгував Пінкертонові значну суму грошей, про те, що втратив будь-яку надію заробляти на прожиток ліпленням. Насамкінець я сказав, що перш ніж просити грошей в сторонньої людини, я вирішив розповісти про свою скруту родичам.

— Дуже шкода, що ти не звернувся до мене раніше, — сказав дядечко Адам. — Насмілюсь запевнити, що це було б куди пристойніше.

— Яз вами згоден, дядечку Адам, — відповів я, — але зважте: я не знав, як ви сприймете моє прохання.

— Я не можу повернутися спиною до свого власного племінника! — вигукнув він гаряче, але я вловив у його тоні скоріше роздратування, аніж родинне почуття. — Адже ти син моєї сестри! Як же мені не зрозуміти твоєї безвиході? Вважаю, що допомогти своєму племінникові — мій обов'язок.

Я промимрив:

— Дякую вам…

— Так-так… — перепинив дядечко Адам. — І я гадаю — це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; тепер її власники величають себе «Італійськими оптовиками». Тобі поталанило, — додав він, ледь усміхнувшись, — за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.

— Зачекайте хвилину, дядечку Адам, — сказав я. — Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя.:

— Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно, — заперечив дядько Адам. — Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і — хоч би яка була твоя про них думка! — розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми — навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.

— Вісімнадцять шилінгів?! — вихопилось у мене. — Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!

— Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг, — зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.

— А-адаме! — озвався раптом мій дідусь.

— Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову, — улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра, — але ж ви самі цього забажали.

— А-адаме! — повторив дідусь.

— Я вас слухаю, сер.

Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:

— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.

— Дуже прикро, що ви так вважаєте, — відповів він. — І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.

— Воно-то так, Адаме, — сухо сказав старий Лауден, — але мене це не турбує. Ось що, хлопче, — повів він далі, звертаючись до мене. — Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.

— Батьку, — сказав дядечко Адам, — я хотів би поговорити з тобою сам на сам.

Я підвівся.

— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід. — Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!

Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому «вилити все, що у нього на душі», але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.

— Ну, то слухай, синку моєї Дженні, — повернувся дід до мене. — Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.