Дівчина мовчала, і в душу мою почав закрадатися смертельний страх.

— Катріоно! — вигукнув я, пильно дивлячись на неї. — Невже я знову помилився? Невже все втрачено?

Дівчина підвела на мене очі і, здавалось, не дихала.

— Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною, Деві? — спитала вона так тихо, що я ледве почув.

— Так, хочу! Ви ж самі це добре знаєте.

— Я не можу відмовляти вам, так само, як і не відмовляти, — сказала Катріона, — бо була вся ваша з першого ж дня, коли б ви тільки покликали мене з собою.

Ми стояли на пагорбі, що тягнувся вздовж берега. Місце продувалося вітром і було з усіх боків відкрите, нас могли бачити навіть з англійського корабля, однак я став перед нею на коліна просто в пісок, обняв її ноги і розридався. Хвилювання вивітрило у мене з голови всі думки. Не знав, де я і чому такий щасливий.

Пам'ятаю тільки, як вона нахилилася й ніжно пригорнула мене до своїх грудей, а я, мов крізь сон, чув її слова:

— Деві, о Деві, то це правда, що ви так думали про мене? Ви так кохали мене, бідну? Деві, Деві!

Тут Катріона теж заплакала, сльози наші змішалися, і ми були цілком щасливі.

Минала десята година ранку, коли я нарешті усвідомив, яке щастя випало мені на долю. Сидячи поруч з Катріоною, я тримав її руки в своїх, заглядав їй в обличчя, називав її безглуздими, але ніжними словами і голосно, як дитина, сміявся од радості. Ніколи я не бачив кращого місця, ніж оці піщані горби коло Дюнкерка, а поскрипування вітряка здавалось чарівною музикою.

Не знаю, чи довго б ми, забувши про все на світі, милувалися собою, коли б я випадково не заговорив про її батька. Це повернуло нас до дійсності.

— Мій маленький друг, маленький друг, — повторяв я, відроджуючи в пам'яті минуле, — тепер ви моя, назавжди моя, маленький друже, ви вже не належите цій людині.

Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.

— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!

Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.

— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.

— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.

— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!

— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.

— Знаю, але не можу цього зробити.

— Дайте сюди листа. Я сама розпечатаю.

— Вам теж не можна, — умовляв я її. — Вам особливо. Лист стосується вашого батька і його честі, хоч ми в ній і сумніваємось. Звичайно, місце тут само по собі небезпечне, не кажучи про корабель, лист до вашого батька і офіцера, який переховується на березі. Офіцер, очевидно, не один, з ним є й інші. Я певен, що за нами стежать. Лист неодмінно треба розпечатати, але не ми мусимо це зробити.

Мене вже почало непокоїти передчуття якоїсь прихованої небезпеки, коли я раптом помітив Алана, що повертався додому один серед піщаних пагорбів. Військовий мундир надавав йому бравого вигляду, але я не міг не здригнутися, коли подумав, як мало допоможе йому цей мундир, коли його спіймають, кинуть у човен і одвезуть на борт «Морського коня» як дезертира, заколотника і засудженого вбивцю.

— Ось той чоловік, — сказав я, — що має право розпечатати листа або ж не робити цього, як він вважатиме за потрібне.

По цьому я гукнув Алана, і ми з Катріоною підвелися, щоб він міг нас побачити.

— Коли це правда, коли це нове безчестя, то чи зможете ви перенести його? — допитувалась дівчина, проймаючи мене іскристими очима.

— З таким запитанням до мене зверталися ще тоді, коли я вперше вас побачив. І як ви думаєте, що я відповів? Сказав, коли любитиму вас, як любив тоді, — о, тепер я люблю вас ще більше! — то одружуся з вами хоч з зашморгом на шиї.

Кров прилила до її обличчя; вона ступила до мене зовсім близько, взяла за руку і пригорнулася. Так ми і стояли, коли підійшов Алан.

Він і цього разу не міг обійтися без жарту.

— А що я казав, Давід! — почав він з грайливою посмішкою на вустах.

— Усьому свій час, Алан, — зауважив я, — а зараз про справи. Як ваші успіхи? Говоріть усе, нічого не приховуйте від нашого друга.

— Чорта лисого взнав, — буркнув він.

— Тоді наші успіхи кращі, — похвастався я. — Принаймні багато є такого, над чим слід помізкувати. Бачите ось це? — і я показав йому на корабель. — Це «Морський кінь», капітан Паллізер.

— Я теж знаю його, — відповів Алан. — Немало натерпівся від нього, коли він патрулював у Форті. Але чого він так близько підійшов до берега?

— Я скажу вам, чого він тут, — почав я. — Він привіз листа Джеймсу Мору. Тільки чого він не відпливає, коли вручено листа дочці, чого між пагорбами ховається офіцер і чи сам він, над цим слід подумати вам.

— Лист Джеймсу Мору? — ніби сполошився Алан.

— Так, — відповів я.

— Ось воно що. Тоді скажу вам більше, — мовив Алан. — Минулої ночі, коли ви обоє міцно спали, я чув як цей чоловік розмовляв з кимсь по-французьки, потім рипнули двері й зачинились.

— Алан! — вигукнув я. — Ви спали всю ніч, і я свідок цьому.

— Е-е, друже. Ніколи не можна поручитись, спить Алан чи пильнує. Однак справи кепські. Ану покажіть листа.

Я передав йому.

— Катріоно, — заговорив Алан знову, — пробачте мені, люба, але тут ідеться про моє життя, і я зламаю печатку.

— Я сама цього хочу, — підтримала його Катріона.

Він розпечатав листа, перебіг його очима і погрозив кулаком.

— Ах мерзотник! — вигукнув він і, зібгавши папірець, сунув його в кишеню. — Скоріше забираймо свої речі, це місце для мене — погибель, — і він рушив до готелю.

Катріона заговорила першою.

— Він продав вас?

— Продав, люба, — мовив Алан, — але, завдяки вам і Деві, я ще можу обдурити його. Тільки б дістатися до коня.

— Катріона повинна їхати з нами, — сказав я. — Вона не може далі лишатися з цим чоловіком. Ми одружуємось.

У відповідь на мої слова дівчина притисла до себе мою руку.

— Он до чого ви дійшли! — ніби здивувався Алан. — Це найкраще з усього того, що ви коли-небудь робили досі. Мушу вам сказати, дорогі мої, що ви становите чудову пару.

Стежка, якою йшов Алан, привела нас близько до вітряка, де я помітив чоловіка в матроських штанях. Він, певно, стежив за кимсь із-за млина, а ми підійшли до нього ззаду.

— Глядіть, Алан!

— Ш-ш-ш! Покладіться на мене, — зашикав Алан.

Чоловік, безперечно, трохи оглушений рипінням вітряка, не почув нас. Коли ж він обернувся, то ми побачили здоровенного матроса з засмаглим обличчям.

— Сподіваюся, сер, ви говорите по-англійськи? — звернувся до нього Алан.

— Non, monsieur, — відповів той з неймовірно грубим акцентом.

— Non, monsieur, — передражнив його Алан. — Он як навчають вас по-французьки на «Морському коні». Тварюка! Ось тобі шотландський чобіт для твоєї англійської спини!

І, налетівши на матроса, поки той не втік, копирснув його ногою трохи нижче спини так, що бідолашний заорав носом, але враз схопився на ноги і чимдуж дременув за піщані горби. Алан убивчим поглядом дивився йому вслід.

— Мені давно пора ушиватися звідси, — кинув Алан, швидко прямуючи до дверей готелю. Ми рушили за ним.

Сталося так, що коли ми входили в одні двері, то в другі, з протилежного боку, до готелю заходив Джеймс Мор.

— Швидше! — сказав я Катріоні. — Швидше біжіть нагору і збирайте свої речі. Це сцена не для вас.

Джеймс і Алан тим часом зустрілися якраз насередині довгої кімнати. Катріоні довелося пройти повз них, а коли вона вже піднялася на сходах, то, не зупиняючись, обернулася і подивилась вниз. На них варт було глянути. Алан мав дружній, навіть люб'язний вигляд, однак Джеймс відчув у ньому войовничий запал, як, побачивши дим, дізнаються про пожежу, і приготувався зустріти небезпеку. Час був дорогий. Становище Алана, оточеного ворогами в цьому пустельному місці, стривожило б навіть Цезаря. Проте я не помітив у моєму другові якихось змін. Він, як і завжди, не міг обійтися без жарту і насмішки.