Світ пливе шкереберть від такого точнісінького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тоді, уві сні. Від розпачу, що душить залізними лещатами.

— Що з тобою, агов!! — смикнув Роман Петра за лікоть злякано.

Петро схаменувся. Протер очі, стріпнув злегка головою, ніби струшуючи болючий сон, а насправді відпекуючись від дійсності, швидко звівся й кинувся до мотоцикля.

— Вперед, Романе!

Ніби утікав від баченого. Квапився так, як тоді у сні. Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в сине небо. Сніжно-біла, лише людською кров’ю облита.

Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя.

Так під бомбардуванням хлонці нарешті добралися до мети, — вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. Це було десь біля Переволочної.

І тут, власне, вони побачили справжню й найбільшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої паніки, що вже почала розгоратися як пожежа…

Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії.

Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її.

Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх «без керма і без вітрил»! Утік! Здезертирував!..

Частина цього «героїчного» епізоду розігралася на їхніх очах. В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу… До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову… Вони зайшли, й Петро відрапортував, що вони прибули з найпівденнішого відтинку оборонної лінії XIII корпусу за вказівками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як «рідного батька», про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром…

Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною… Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх — немає вже у них ніякого «батьк а», немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією «Галичина»… І від’їжджає геть.

І гірко-гірко, видно, було тому начальникові штабу, чесному солдатові. Хлопців це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж не вірилось. Щоби справжній вояк, щоби справжній командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голів, раптом під час боїв зрікся їх і покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Які б не були з них вояки, але ж… Господи! Нехай вони вояки молоді, недосвідчені, зелені юнаки, то тим більше не смів він їх зрікатися, якщо він солдат, не смів він їх віддавати на поталу, якщо він солдат!..

Петро вже думав, що це начальників жарт. Але не встиг ще він цієї думки як слід обернути в голові, як відчинилися з хряскотом двері з кімнати поруч і з них вибіг генерал Фрайтаг… Хлопці схопились наструнко, але той на них не звернув уваги… Фрайтаг був блідий, з’їритований, якось дивно наїжачений. Одягаючи військовий маскувальний плащ на ходу, він мурмотів: «Досить! Досить!! К чорту!..» І швидко промчав повз них, навіть не глянув на двох вояків в плямах зашкарублої крови, командувати якими належало би до чести найліпшого генерала. Промчав Фрайтаг і вискочив з помешкання. Затупотів по східцях.

«Шнель! Шнель! Шнель!» — загукав на шофера, що вартував з його машиною біля штабу.

Машина гуркнула й помчала. Все. Генерал, «батько» їхній, командир їхньої дивізії від’їхав…

IX

— Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося… Вови примостилися під рясними, ще вцілілими білими акаціями на стоптаній, місцями присмаленій, забрудженій траві, на штабному подвір’ї й почали голитися… Спершу вони відсапалися, а тоді вже почали голитися з виразом фаталістичного спокою й байдужости до всього… Петром опанувала смертельна апатія, ніби якась сонливість і резигнація з усього… Так інеді буває з людиною, коли трагізм ситуації й нервова перенаснага переходять межі, — людина перестає квапитися; саме тоді, коли треба найбільше квапитися, вона перестає квапитися, її опановує спокій. Спокій байдужости. Те саме й з Петром. Те саме й з Романом. Можливо, Романові передався Петрів настрій. Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославно національне «якось то воно буде».

«Якось то воно буде». Вийшовши, вірніше, вичовгавши зі штабу, хлопці було хотіли сісти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годі було тепер на щось сподіватися, ні в кого було брати розпорядження, нікого слухати. Хаос. Але сісти на мотоцикля їм перешкодила апатія. Постояли на латці сірого гравію перед ганком, де допіру стояла машина генерала, відхнули обидва, немов на команду, а один з них прорік розгублено й роздумливо:

— М-да-а…

Після того Петрів погляд упав на щось ляковано-блиснуче під кущиком травички. Показав Романові, й той підняв. Це був маленький несесер з приладдям до гоління. Там був навіть шматок запашного мила… Петро повертів знахідку в руках, понюхав мило машинально… Це напевно загубив генерал, на пам’ять їм… Потім Петро байдуже подивився вгору, де гули літаки, й промовив мелянхолійно:

— Ну, що ж… Поголимось, Романе! Вони попростували під рясні білі акації в кутку двору й там отаборилися. Роман знайшов відро м приніс води.

— Поголимося й умиємося…

І вони заходилися голитися. Хтось десь метушився, хтось десь щось гістерично кричав, десь гуготіла канонада, а вони сиділи й спокійно голилися. Обидва добре намилилися запашним милом, а потім Роман держав на колінях несесер з відкритою лядкою, де було вклеєне люстерко, а Петро голився, націлявся в люстерко оком і гарною, мабуть-таки, генеральскою, безпечною бритвою, «разієр апаратом» зшкрібав з себе верству білої піни, а з нею й чорну свою брудну щетину, й на очах у Романа перероджувався, — з страшного, наїжаченого фронтовика перетворювався в чепурного юнака. Лише настрою Петро ніяк не міг зголити, а навпаки, чим пильніше він виголювався, тим чіткіше виступав той жахливий настрій, — фаталістичний, байдужий, — настрій відрішености від усього. Стиснуті щелепи, задумані очі, довгі риски печалі й страшної утоми біля уст, саркастично роздуті крильця ніздрів від глуму над усім і над самим собою… Люди, що метушилися, може, бачили їх, але минали, а може, й не бачили. Лише один був підбіг і закричав несвоїм голосом, гістерично, непритомно:

— Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!!

— От саме тому ми й голимось, — байдуже прорік Петро. — Вмирати треба чистому, дурню!

Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:

— Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба… Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика… Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.

— Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!

— Тікати зовсім не треба, — вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву. — Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось…

Де, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.

— Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утікі

— Ну?

— Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б’є, як гримить чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..

Роман засміявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до гоління: