— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунна і невимовно зрадів.

— Це я, княжичу, — відповів той. — Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!

— Мені тебе також.

— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.

— Він тут?

— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт...

— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши. — Невже мій вуйко так принизить мене?

— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!.. А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці. — їдьмо!

Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?

Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!

Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.

— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра...

— Бачу, — сказав каган, пильно вдивляючись вицвіли ми брунатними очицями в полянського княжича.

Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.

В срібних стременах жовтіли припалі порохом м’які, розшиті сріблом чоботи.

Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.

— Великий кагане... Вуйку... Я... — почав хрипко.

— Знаю, — перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову. — Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?

— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.

— Гаразд... Що ж ти скажеш мені, княжичу?

— Мій великий повелителю, — звів угору очі Чорний Вепр, — вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем’я полянське визнає тебе верховним повелителем...

— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.

— Кого ти захочеш, той і стане князем, — скромно відповів Чорний Вепр.

— Мудро сказав, — похвалив його Ернак. — Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!

Чорний Вепр схилив у покорі голову.

— Дякую, вуйку... Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!

— Гаразд. Чого ще бажаєш?

Чорний Вепр глянув йому прямо у вічі.

— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені...

— Приборкаємо.

— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати... І там буде моя дружина...

— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж...

— Дякую... А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!

— Гаразд.

— І ще одне...

— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.

— Останнє прохання... Помер мій отець, князь Божедар...

— Я вже знаю про це.

— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків... А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста...

— Дозволяю... А тепер послухай, що скажу я... Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди... Завтра — поховаєш отця і брата... А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою... А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів, — каган суворо глянув на Чорного Вепра. — Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку... Сам розумієш — відповідаєш головою!

Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.

Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:

— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат... Будеш при мені!

Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.

їхали поволі.

Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Гунни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.

Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.

— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.

Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.

— Він стояв там...

— Дивися уважно! Хочу побачити його!

Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радо-

гаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв’ячок сумніву, — а раптом влучив погано і Радогаст живий? Як він гляне йому в вічі?

Каган під’їхав до купи мертвих тіл. Чорний Вепр здалеку кинув бистрий погляд по обличчях мертвих і поранених — і полегшено зітхнув. Ген лежить Радогаст! Непорушний! Із застиглим поглядом розплющених очей... Ні, він уже не встане, і його нема чого боятися!..

— Ось він! — з полегкістю показав рукою.

Ернак зупинився над полянським воєводою.

— Так, мертвий, — промовив задумливо, а після паузи повернув голову до Чорного Вепра. — Тобі, сестринцю, пощастило більше, ніж мені. У мене було багато братів, і нам довелося поділити батьків спадок на всіх. Колись могутнє гуннське плем’я Аттіли розпалося, роздробилося і розсіялося по землі, як туман по степу...

— Ти збереш його, кагане, — сказав Чорний Вепр. — І знову гунни стануть володарями півсвіту! А я допоможу тобі, скільки сил моїх буде!.. Тільки чим і як?

Він боявся цього суворого чужого чоловіка, що доводився йому вуйком, і намагався задобрити його улесливими словами.

Ернак процідив крізь рідкі сиві вуса:

— Зберу... Якщо допоможе Тенгріхан... А допомогти мені зможеш тим, чим допомагав Аттілі твій отець, — зерном, м’ясом, одягом, взуттям, воями... Крек скаже, що робити...

Каган торкнув коня і рушив далі поміж купами вбитих та поранених. Чорний Вепр кинув ще один бистрий погляд на мертвого Радогаста і не відчув у серці ні жалю за ним, ні каяття. Його сповнювало почуття радості від усвідомлення того, що він князь. «Аттіла на шляху до могутності переступив через труп брата. А я онук Аттіли! Онук... І я теж зміг!»

* * *

Кий розплющив очі. Вгорі над ним синіло чисте надвечірнє небо, стояла незвичайна після щойно відшумілого бою тиша. І йому було б добре лежати тут, якби якийсь важкий тягар не здавлював груди та не гуло у голові.

Він поворухнувся і зрозумів, що придушений цілою купою мертвих тіл. Заніміли ноги, отерпла ліва рука. І тільки права, що все ше стискувала меча, лежала вільно на заюшеній кров’ю землі. Він підняв її, намацав зверху чийсь цупкий рукав і з силою потягнув донизу. Додолу звалився молодий чорночубий гунн, і дихати зразу стало легше.

З горла вирвався хрипкий стогін.

І тут на нього упала тінь. Він скосив очі й побачив двох гуннів — старшого, низенького кривоногого товстуна, і високого, худорлявого отрока, — що зупинилися над ним. їхню увагу привернув стогін, і вони з цікавістю тепер роздивлялися русявочубого велетня — полянина.

Молодший гунн висмикнув з піхов шаблю й заніс над Києвою головою, цілячись вістрям прямо в обличчя. Але товстун застережливо щось вигукнув, і той опустив руку.

Удвох вони швидко розтягли вбитих, і товстун, штовхнувши Кия ногою в бік, знаком наказав підніматися.