Трінідад і Суддя погнали упряжку далі, потім виїхали на горб і зупинилися біля ранчо Уайлі Уїлсона. Трінідад виклав господареві своє прохання. Суддя урочисто прогудів другу партію. Місіс Уайлі сховала двох рожевощоких шибеників у складках своєї спідниці й не усміхнулася, поки не побачила, що містер Уайлі сміється й заперечно хитає головою. Знову відмова!

Коли в долині між пагорбами почало сутеніти, Трінідад і Суддя вже викреслили більше половини свого списку – і все було марно. Вони переночували в придорожньому готелі й на світанку рушили далі. А в санях не було жодного нового пасажира.

— Я, здається, починаю розуміти, – сказав Трінідад, – що взяти дитину напрокат на свята – це все одно, що вкрасти масло в людини, яка збирається їсти млинці.

— Немає сумнівів, – додав Суддя, – що родинні зв'язки набувають у цей час виняткової, так би мовити, міцності.

У переддень свята вони проїхали тридцять миль, чотири рази марно зупинялися й виголошували безуспішні промови. Діти скрізь були на вагу золота.

Сонце вже хилилося до обрію, коли дружина старшого доглядача на глухій залізничній колії, загородивши собою ще один скарб, який не підлягав вилученню, сказала:

— На Гранітній Стрілці працює нова буфетниця. У неї, здається, є синок. Може, вона й відпустить його з вами.

О п'ятій годині вечора Трінідад під'їхав до станції Гранітна Стрілка. Поїзд щойно відійшов, забравши з собою ситих, умиротворених пасажирів.

На сходах залізничного буфету вони побачили худого, похмурого хлопчину років десяти з цигаркою в зубах. У буфеті, де пасажири з наскоку задовольняли свій кочовий апетит, панувало безладдя. Молода, але виснажена роботою жінка знеможено сиділа, відкинувшись на спинку стільця. Обличчя її зберігало вроду, яка ніколи не зникає безслідно, але й ніколи не повертається. Трінідад пояснив буфетниці мету їхніх відвідин.

— Та я буду тільки рада, коли ви хоч ненадовго заберете з собою Боббі, – втомлено сказала жінка. – Крутишся тут, як ошпарена, з ранку до ночі, ніколи й доглянути за ним. А він набирається чортзна-чого від дорослих. Хіба тут до ялинки? Може, у вас…

Чоловіки вийшли на ґанок поговорити з Боббі. Трінідад описав йому розкішну ялинку з подарунками.

— А потім, мій юний друже, – додав Суддя, – сам Сан-та Клаус прийде з подарунками до нас ознаменувати те, що колись волхви…

— Та кінчайте теревенити! Я не дитина, – насмішкувато обірвав його Боббі. – Нема ніяких Санта Клаусів. Це ви, дядечки, самі купуєте в лавці всякі дурниці і вночі запихаєте дітям під подушки. А потім кажете, що то Санта Клаус приїздив на санях.

— Може, воно й так, – примирливо згодився Трінідад. – Але ж ялинка справжнісінька. І вона буде у нас, знаєш, яка? Ніби універсальний магазин в Альбукерку – кожна іграшка не дешевша десяти центів. І барабани будуть, і дзиги, і ноїв ковчег, і…

— К бісу! – холодно відповів Боббі. – Я вже давно вийшов з того віку. Хочу рушницю. Не іграшкову, а справжню, щоб стріляти диких котів. Та хіба на вашій дурнуватій ялинці може бути справжня рушниця?!

— Напевне сказати не можу, – дипломатично відповів Трінідад, – але хто його знає… їдьмо з нами, а там видно буде…

Заронивши слабкий вогник надії в душу Боббі, вербувальники вмовили його згодитися піти назустріч філантропічному поривові Черокі й рушили зі своєю єдиною здобиччю назад.

У Жовтій Кирці тим часом запустіле приміщення складу перетворили у святкову залу, прикрашену, мов палац доброї арізонської феї. Жінки попрацювали на славу. Ялинка, вся у свічках, сріблястих блищиках та іграшках, яких вистачило б на добрих два десятки дітей, височіла в центрі зали. Коли вже смеркло, всі, охоплені нетерплячкою, почали вибігати надвір – чи не з'явиться, бува, команда з дітьми. Ще опівдні Черокі влетів у містечко на червоних санях, завалених найрізноманітнішими пакунками та коробками. Захоплений своєю безкорисливою витівкою, він навіть не помітив, що в містечку нема дітей, а відкрити йому очі на ганьбу Жовтої Кирки ні в кого не вистачило духу; до того ж усі були певні, що Трінідад і Суддя таки зуміють заповнити цю страхітливу порожнечу.

Коли сонце сховалося, Черокі хитро підморгнув усім з лукавою усмішкою на обвітреному зморшкуватому обличчі вийшов із зали, прихопивши вузлик з реквізитом Санта Клауса і таємничу торбу з іграшками.

— Як тільки зійдуться діти, – велів він членам добровільного ялинкового комітету, – запаліть свічки на ялинці, й пограйтеся з ними в киці-баби. Коли вони захопляться грою, отоді… тоді тихенько й зайде Санта Клаус. Подарунків, гадаю, вистачить.

Жінки пурхали навколо ялинки, востаннє знімали деякі прикраси, щоб одразу ж повісити їх знову. Сестри Спенглер теж були як персонажі з нової вистави «Наречена рудокопа» – одна в костюмі леді Вайолет де Вір, друга – служниці Марі. Вистави в театрі починалися тільки о дев'ятій, тому актриси, з ласкавого дозволу комітету, допомагали прикрашати ялинку. Час від часу хтось вибігав і прислухався, чи не вертається команда Трінідад. Занепокоєння зростало, бо насувалася ніч і пора було запалювати ялинку, та й Черокі будь-якої миті міг з'явитися на порозі в повному обладунку різдвяного Санта Клауса.

Та ось на вулиці заскрипіли сани, і «викрадачі» під'їхали до складу. Жінки сполохано забігали навколо ялинки й почали запалювати свічки. Чоловіки неспокійно походжали з кутка в куток або стояли маленькими групами, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

Трінідад і Суддя, втомлені довгими пошуками, зайшли до зали, ведучи за руку худого, миршавого, зовсім бешкетливого з вигляду хлопчака. Той презирливо глянув спідлоба на барвисто оздоблену ялинку.

— А де ж іще діти? – спитала дружина пробірника, що грала першу скрипку в усіх світських подіях міста.

— Добродійко, – зітхаючи, відповів Трінідад, – пускатися на пошуки дітей перед святами – все одно, що добувати срібло у вапняках. Так звані батьківські почуття – для мене цілковита загадка. Схоже, що татусям і матусям зовсім байдуже, якщо їхнє потомство триста шістдесят чотири дні на рік тонутиме, об'їдатиметься отруйними горіхами, попадатиме в лапи диких котів чи викрадачів дітей. А на різдво воно, бач, хай там що, має отруювати своєю присутністю сімейні збіговиська. Оцей екземпляр, добродійко, – єдине, що нам пощастило відкопати за два дні пошуків.

— Ой, яке чудове дитя! – промурмотіла міс Ірма, тягнучи свій театральний шлейф на середину сцени.

— Відчепіться! – похмуро буркнув Боббі. – Хто це дитя? Чи не ви, бува?

— Зухвалий хлопчисько!–зойкнула міс Ірма, але не встигла пригасити емалевої усмішки.

— Старались як могли, – сказав Трінідад. – Жаль Черокі, та що вдієш?

Раптом розчинилися двері і з'явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя – видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок.

Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.

— Вітаю тебе із святом, хлопче, – сказав він. – Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, – ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.

— Нема ніяких Санта Клаусів, – шморгнувши носом, буркнув Боббі. – У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов'яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому.

Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.

— Ти вже пробач, Черокі, – сказав. – У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.