Відділяємося від махнівціа на очах будьонівських роз'їздів на обрії. Ще до вечора ув'язалося за нами два будьоновських полки по п'ятьсот-шістьсот щабель кожний, з дивізіоном легкої артилерії на додаток. Ув'язалися і вже не покидалися. Другого дня довідуємося, що один із тих полків, як на сміх, саме був 84-ий полк, що під його прапором ми партизанили, а документами його адьютанта я послуговувався.

За Глодосами догнав він нас у відкритій степовій місцевости серед дня. Коні, видко, мав кращі від інших полків і хоч не в силі був нас насісти, але й не відставав, не спускав нас з очей.

Можна було б і дати йому бій, лише той бій для нас був безцілевий, невартий жертв, а як би підоспів до будьонівців ще й другий полк — мігби для нас зле скінчитися.

Ситуацію розв'язав Баранів. Ізсадив в руху чотирнадцять своїх «люйсістів» із запасовими кружками в торбах і заліг із ними за високою, порослою сухими бур'янами межею обабіч дороги. Покинувши Бараніва, йдем риссю дальше. Будьоновці здоганяли нас теж колоною. Задивлені за нами, попали під вогонь чотирнадцяти кулеметів з віддалі кількадесять кроків. Перший ескадрон поліг майже весь. Злякавшись такої несподіванки, полк повернувся і дав драпака. Затримуємся і посилаєм тачанки за «люйсістами». Баранів привіз із собою ще й раненого будьоновця. Той оповів, що червоні приймають нас за донців-будьоновців, що перейшли на бік Махна. Даний приказ — щоб там не було, повертаєм увечері в напрямку Голованівська. Відпочивши перед ранком пару годин, знову міняєм напрямок. Та пополудні будьоновці — оба полки разом — знову вже насідали нам на хвіст. Перемучивши коней, дають нам ніч відпочити. Удень знову перегони, гонимося й наступної ночі. Так, з короткими перервами, кілька днів і ночей. Беремо нарешті махнівську тактику і останками сил робимо за добу майже стокілометровий зикзакуватий перехід. В'їдливі наганячі загубили наш слід.

Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно правдиве обличчя і для святого спокою не зачіпаємо навіть чекістів, що самі в руки лізли. Та одного дня таки не втерпіли. Стояли у якомусь селі над Ятранню, як сам приїхав у гості до нашого штабу районовий уповноважений Чека. Правдивий москвич — душа на распашку. Привіз самогону, захотілося йому випити з «доблестними будьоновцамі»... Може був би собі випив і поїхав дальше — так захотілося йому, п'яному, похвалитися, як то він майстерно з «бандитами» петлюрівськими розправляється.

— У мене, брате, — московщив він, обнявши Хмару, — нема, щоб бандит не признався, що тільки схочу.

— А що — б'єш?

— Бити — це дурниця! Не кожному биттям язик розв'яжеш. У мене в Чека — льох. Зовсім теплий льох. Я в ньому тримаю — ха-ха-ха! — звичайну величезну стару свиню — у куркуля забрав. Жерти їй не даю нічого. Так раз на три-чотири дні кавалок м'яса вкину, щоб не здохла. Розумієш чому м'яса? — Ось слухай. Як попадеться в руки який бандит, — не хоче признаватися. Я його увечері туди... до свині... А вона здичіла вже зовсім — розумієш? Бандит думає — ха-ха-ха! — хто зна який звір! Розумієш? Зовсім темно! Як вона його поганяє там по кутках, як огризе йому — ха-ха-ха! — пальці та литки — кричить: «Заберіть мене звідси — все, що хочете скажу!» Правда, ловко — га?

Або — у повітовій Чека, та й всюди — стріляють. На кожнього бандита набій, дураки, псують. Шум роблять. Крови, мозків наляпають... Пощо це?! У мене в містечку ніхто ще вистріла в Чека не чув! А бандитів, брат, нищу без кінця!

— Щож ти їх ріжеш, чи вішаєш?

— А ось — дивись! Власний винахід!

Чекіст витягнув із-за халяви патичок, щось ніби «юрок» до в'язання снопів. Потім виняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок із зв'язаними разом кінцями.

— Бачиш? — От тобі цілий інструмент! Ані шуму, ані крови! Отак заложив шнурочок на шию... — Чекіст одягнув собі через голову шнурок. — Заклав сюди паточик... Покрутиш кілька раз — і готовий!

Хмара, що уважно слухав, встав.

— А-ну-ну, чекай, як то робиться — хочу добре придивитися.

— Ну, кажу-ж тобі — отак! Сюди закладається, а отак перекручується...

Хмара взяв у свої руки патичок і легенько закручував петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третий...

Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів, виваливши язик, і з хрустом горлянки та позвонків визяпнув духа.

Потримавши якийсь час для певности, полковник пустив патичок і посміхнувся.

— Дійсно добрий спосіб... ні шуму, ні крику...

Знявши «інструмент», заховали уповноваженого під ліжко й закликали з другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, що нею уповноважений приїхав. І той відійшов без шуму і крови на лоно Авраама. Потім оба тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет.

Може хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може який тайний чекіст упізнав коні й бричку свойого начальника, але зникнення уповноваженого розмаскувало нас і знову стягнуло на наш полк червону кінноту, тим разом вже «котовців«.

Знову почалися виснажуючі нічні переходи, знову нервуючі напади і сутички. Кілька разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, та ми уникали контакту з ними.

Хмара хотів вести полк до Чорного ліса, щоб відпочивши добре, йти знову в якийсь рейд. Терещенко, що був тепер за начальника обозу, підібрав собі однодумців й запекло «агітував» в полку, щоб іти закордон, на об'єднання з українською армією, тим більш, що до Збруча було вже нам ближче ніж до Чорного ліса.

Знаходило це живий відклик в душах перемучених партизанів і козаки почали натискати на полковника, щоб вів їх за кордон. Хотілося закордон, до свойого війська Загородньому, мріяв про те Баранів. Не від того були і ми з Чорнотою. Стримувало нас те, що не мали дозволу від отамана Холодного Яру, — виправдували себе в душі тим, що як полк іде, то будемо змушені піти з ним. Вертатися з Поділля на Чигиринщину самій холодноярській кінноті було аж занадто небезпечно. Підемо за кордон, а весною, як наша армія почне знову операції, прорвемося з чорнолісцями знову до своїх, — заодно й зв'язкову службу виповнимо. Так ми собі з Андрієм міркували, та голосу в тій справі не забирали. Як Хмара постановить — так і буде. А чорноліський полковник, що влітку мав велику охоту пробитися до фронту, не мав тепер зовсім охоти йти до Збруча. Стримувала його непевність: — Де українська армія? Що з нею діється? Чуткам про ті переінформування, поповнювання і переозброєння для війни на весну чомусь не довіряв. Як лізли до нього козаки із розмовами на ту тему — сердився.

— Ну чого скиглиш один з другим?! До весни недалеко! Почнуться бої, буде фронт — підем тоді пробиватися!

Та... до весни ще було далеко. А хлопці, що, хто другий, хто третій рік уже партизанили — були перемучені. Тиснули знову морози із завирюхами, а червона кіннота щоночі, чи ранку випрошувала тріскотнею кулеметів із теплих хат і підганяла в походи, що й кінця їм невидно. До двох полків «котовців«, що лазили по наших п'ятах, долучився ще й полк «червонців» із чортівсько в'їдливою кінною батареєю гармат. Гнали нас Гайсинщиною вздовж Бога. Відв'язатися було важко, бо й місцевість для нас незнана, і «совєтськая власть» була тут вже зорганізована, — з усіх боків давали червоним відомости про наш рух.

Хмара заявив, що має вже досить Поділля. Треба випередити червоних на добрий перехід, а тоді звернути праворуч, ще один перехід — аби тільки коні витримали — і через Звенигородщину — у свояси.

Заночувавши ніби то у якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, що відстали, робимо вночі з сімдесять кілометрів. Переходимо дві залізниці й рано стаєм на короткий відпочинок вже на Липовеччині. Та ніхто не спішився притулитися десь, щоб передрімати годинку. Перемучені до краю партизани, довідавшись, що будем повертати назад до Дніпра, блукали по вулиці з сонними потемнілими обличчями і гуртками радилися. Прийшла до Хмари делегація — полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. На дворі мороз і заметіль. Нема мови про те, щоб на дворі «мітінгувати«. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо... так хотілося, хоч два три дні спокійно поспати. Можна, звичайно, і в землянці у Холодному Яру — та так до нього далеко! Втричі дальше ніж до Збруча...