Почувся шум потягу, що наближався із сторони Знам'янки. Із за горбка висунулося світло паровозу.

В «теплушках» гамір пісні. Переважають сумні українські мотиви, Андрій зідхнув.

— Наших «сватків» у Сибір та Туркестан везуть... Большевики мобілізацію переводять... До деяких наших сіл кам'янський воєнкомат теж наказ передав, щоб чотири річники, в добрих чоботях та із запасом харчів на два тижні до Кам'янки зголосилися. Та хлопці сміються. Ми, кажуть, вашого воєнкома не признаємо. У нас свій в Холодному Яру сидить.

Коли червоне світло на останньому вагоні віддалилося, переходимо через залізницю. Полями між Косарами й Новою Осотою беремо напрямок на Грушківку. Після півночі спускаємося з гори в село, недалеко лісу. На вулиці, якою йдем, мертва тиша.

— Хто?! — розлягається оклик невидного вартового.

— Дуб! — відповідає Чорнота.

— Чорний Яр! Це ти Андрію?

— Я. Вилізайте но на дорогу.

Зпоміж дерев на окопі, вискакують три чоловіки з рушницями і наближаються до нас,

— Свят-свят! Залізняк! — скрикує один із вартових, приглянувшися в темноті до мого обличчя.

— Вернувся з того світу. За Холодним Яром занудьгував... — задоволене буркнув Чорнота.

— А що ж наш Зінкевич, чи правда, що загинув?

— Не знаю, хлопці. Ми були разом в одиночному корпусі єлисаветградської тюрми, ізольовані один від одного. Мене вночі повели розстрілювати на пустарі, незв'язаного, і я висмикнув їм з рук. Ми оба числилися за Будьоновським «особотдєлом» — один вирок мусів бути. Як раніш його від мене забрали, то видно вбили, як після мене брали — то напевно вже зв'язали.

Хлопці сумно схилили голови.

А мати його не хоче вірити, що загинув. Живий, каже, Гнат і тільки. Сни їй такі сняться...

Чорнота позіхнув.

— Другим разом собі побалакаєте. Тепер давайте нам їсти і десь заснути трохи до світу.

— Ходіть до мене — запропонував один, — в клуні свіже сіно — кращої постелі не може бути.

Поївши сала з зеленим часником, лягаємо спати.

Раненько, поснідавши, занурюємося в гущавину холодноярського лісу.

Завертаємо понад Холодним Яром на Мельничанські хутори. Величава тиша й темнозелена безодня яру робить вражіння сильніше від зимового.

Отамана Деркача на хуторах не застали. Пішов з Ханенком і ще кількома хлопцями у село.

IX

В лозах на Чучупаковій леваді розляглися на траві кільканадцять чоловік бурлаків і місцевих повстанців. Отаман лежав горілиць, а на ньому, верхи, сиділа маленька Ліда і щось жваво оповідала. Зустріли нас весело, тим більш, що всі присутні були переконані, що мене нема вже на цьому світі.

Міцно стискають руки Олекса та Семен Чучупаки, Ганна Ерестівна, Деркач, Ханенко, Кононенко й інші. Ліда, з якою ми колись гаряче приятелювали, якийсь час недовірливо дивиться на мене в іншому одягу, потім обіймає за ноги і тягнеться на руки. Сівши в кружок на траві, ділимося новинами.

Ганна була з Лідою у Києві, коли його займало польське і українське військо. Під час відвороту залишила місто. До Фастова добралася з обозом якоїсь польської частини. Оповіла свої вражіння. Всіх приємно здивувало, що українські частини, які були в Києві, мали із англійського сукна військові однострої з пагонами й відзнаками на петлицях. Майже всі присутні були минулого року в Українській Армії, коли на фронті старшини і козаки носили «однострої» згідно із смаком та поглядами командирів частин, а то й своїми власними, без усяких рангових відзнак.

Увагу притягнуло оповідання Ханенка, що повернувся недавно із зв'язкової поїздки за фронт, про його розмову з «дідусем» Омельяновичем-Павленком.

Було якось дійсно дивно, що «дідуся» тепер величають не отаманом, а генералом, а він до Ханенка звертався: «пане поручнику».

На леваду прийшов старий Чучупака із Чучупачихою. Стару трудно упізнати — так пригнобила і знищила її смерть синів. Обличчя бліде. Руки і голос дріжать.

— Дітки, чи обідати до хати підете, чи може сюди най дівчата принесуть?

Більшість погодилася обідати на вільному повітрі. Кілька дівчат, що помагали Чучупачисі варити обід, принесли на леваду горщики з борщем та макітру з варениками. Після обіду надійшло ще кільканадцять чоловіків. Прийшов бувший коцурівський командир куріня та член «ревкому» Юхим Ільченко, чигиринець — старшина Хвещук, бувший курінний Запорізької Січі Ковальцов (Орлик), Василенко, Заяць і др. Під вечір вирушаємо всі на Отаманову долину. Піднявшися на високу гору над селом, заходимо на цвинтар. Могила Василя Чучупаки гарно прибрана муравою й квітами. Постоявши хвилину коло неї, йдемо далі. Вже темніло, коли ми прийшли на глибоку круглу долину. На схилах її темніли плями поодиноких дерев. Спускаємося трохи вниз і розташовуємося під високою могилою, що стояла на уступі. Через півгодини, на горі розлігся свист: зпочатку короткий, потім протяжний, Семен Чучупака відповів таким самим свистом.

Із за обрію виткнулася довга валка людей. То йшли медведівчани. За кілька хвилин, з протилежної сторони засвистали лубенчани. Надійшли мельничани. До одинадцятої години вся долина заповнилася озброєними людьми. Зібрався активніший повстанський елемент із Медведівки, Мельників, Грушівки, Лубенець, Зам'ятниці, Головківки, Ївковець, Новоселиці, Полуднієвки, Янівки, Матвієвки, Худолієвки, Трушівець. Мамай привів побережан. Група суботовців прибула під командою Левадного. Від недавньої ворожнечі двох «республік» небуло вже й сліду. Всі групи трималися по селах, відповідаючи за свій склад. Ніхто чужий, або й свій, до якого не було повного довір’я, не міг попасти в Отаманову долину. За обрієм долина була оточена низкою вартових.

До штабу коло могили зібралися ватажки. По короткій нараді Деркач піднявся на могилу. Сильним голосом з'ясував загальне положення. Червоні, осягнувши хвилеву перемогу на західному фронті, спішаться із «приведенням» до порядку запілля. Підсилено здирають развйорстку. Переводять мобілізацію і відсилають забраних українців до Сибіру та Середньої Азії. На півдні успішно розвивається наступ війська Врангеля. Положення на українсько-большевицькому фронті може змінитися. Буде залежати від того, чи зможе Україна вдарити по ворогові своїми, повстанчими силами. Наближається рішаюча хвиля боротьби. Холодний Яр мусить підносити зброю.

З юрби виступило кілька промовців. Їх короткі змістовні промови збіглися до одного:

— На мобілізацію не підем. Як гинути — то захищаючи свої хати, а не московські інтереси в Азії. Ворогові не піддамося. Хліба йому не дамо. Треба готовитися до боротьби. Най штаб Холодного Яру переводить підготовчу організацію — підемо всі. Треба лише до широкого виступу виграти трохи часу, бо поспіли жнива. Зібрати хліб — і за зброю!

Зібравши знову ватажків, отаман на швидку руку «переводить реорганізацію» за вказівками, що їх привіз Ханенко із за фронту.

Полк Холодного Яру переформовується в бригаду, трьохкуренного складу.

1-ий курінь складається із ближчих до Холодного Яру сіл. Він буде основним ядром збройних сил. Покищо, до розширення операцій, командує ним сам Деркач, а штаб його є одночасно і штабом бригади. Має у свойому складі три піші сотні, кінну і кулеметну. Першою сотнею командує сотник Василенко, Другою сотник Вишневецький, Третьою сотник Темний. Кінною командує Чорнота. Кулеметами Левадний. Я дістаю наказ приступити до виповнення обов'язків куренного осаула (фактично—ад'ютанта).

2-ий курінь — Дніпрове побережжя з Мамаєм. 3-ий — села із за залізниці, які на цьому зібранні представлені не були.

Села мусять поспішити з жнивами і готовитися до повстання. Гуртки тихо покидали долину, поблискуючи під місяцем зброєю. Коло сотні хлопців з різних сіл та «бурлаки», зарання попереджені отаманом, залишилися і пішли доночовувати до Мельників.

Отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака, Левадний, Василенко і я, повернувшися світанком до села, сідаєм в одній із хат за мапу. Обговорюємо деталі пляну сьогоднішнього нічного нападу на Олександрівну. Ціль операції проста і практична. Треба зробити для бригади запас цукру, солі, сірників. Все це є в олександрівській цукроварні та двох «госбазах» у містечку. Цими днями до каси цукроварні привезено вісім міліонів карбованців, які теж нам здадуться. Караульна рота та міліція дадуть пару кулеметів і чимало набоїв.