На другий день наше прийняття на службу до міліції було оформлене в наказі.

Приступаю до праці. Розглядаю заяви крадежі та бійки з сіл, які вже признавали «совєтськую власть». Висилаю на розсліджування міліціонерів, часом виїжджаю сам.

«Заприятелював» з матросом — «волвоенкомом». Голова ревкому Вишневецький відносився до нас усіх дуже добре, задоволений, що має міліцію «з правдивих большевиків-українців». В розмовах жалкував все, що до цього часу не прибула до Кам'янки чека та що наразі приходиться утримуватись від розправи над місцевою інтелігенцією — «наскрізь петлюрівською», яка настроює на свій дух міщан, селян та робітників цукроварні. (Боявся бунту при переведенні арештів).

Одного дня вся міліція вийшла на стацію робити облаву на «спекулянтів».

Розминалося якраз два потяги — київський та одеський.

Попід вагони суєтливо бігав жидок — уповноважений «О. Д. Т. Ч. К.», чіпляючися до жінок та селян з тлумаками. Грубші спекулянти, які везли більшу кількість соли, були в військовій формі, з зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином до них.

Чорнота, стоячи на плятформі з червоною пов'язкою «помнач волостной рабоче-крестьянской міліції» на рукаві — розпоряджається.

Вантажні вагони набиті народом. Люди з тлумаками обліпили дахи вагонів, буфери, східці. В одному вагоні, повному мішків із сіллю — дві «панни» і сім озброєних матросів, які нікого до середини не пускають.

Коли дійшла черга перевіряти цей вагон — на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.

— Давай, давай дальше! Тут не пройдьот номер.— Матроси єдут! «Старший міліціонер мійського району» Йосип Оробко шарпнув двері.

— Винось мішки на плятформу!

Почувши такий наказ, «братішки», вхопивши револьвери та гранати, вискочили з вагону.

— Што?! Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтськую власть кров пролівал?!

Чорнота підняв руку з револьвером.

— Взять на мушку!

Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.

— Сволота контр-революційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб'єм як собак!

Один матрос шарпнувся через лаву.

— Я, братішкі, січас телеграму дам товаріщу Троцкому! Ми октябрскую революцію завоєвалі!!!

Та діставши від Оробка кольбою по голові — покотився на землю.

Побачивши, що жарти погані, «братішки» здали зброю та стали виносити мішки.

Любуємося з Чорнотою двома «мавзерами» та п'ятьма новенькими «наганами». У Холодному Яру здадуться...

Від київського потягу підійшов хлопець в напів-сільському, напів-міському одягу.

— Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою — просто біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на станції вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті чека нема, здається?

— Немає. Самі справляємося.

— Як би ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта «контрреволюції» у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?

Чорнота зміряв його поглядом.

— Комуніст. А вам що до того? Незнайомий перевів погляд на мене.

— Бачте, мені треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?

— Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?

Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважнений київської губчека по боротьбі з бандитизмом, їде в службовій справі до чигиринської «уєздчека».

— Бачте... мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села — і по дорозі довідатися, що треба. Може ви деякі відомості мені дасьте?

— Ми дамо вам звичайно більше як Чигиринська чека, бо у них «інформація» ні к чорту!

— Про це мені і в Києві казали.

— Краще було би ще, як би ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.

— У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. Найгірше, що я місцевости не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?

(«Товариш» видно добре вистудіював мапу).

— От що, товаришу! Товариш Сім'янців має в тих селах своїх вірних людей — комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете — він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте, що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з'явилися у селах — булоби підозріло. До Кам'янки теж не заходьте. Як це для вас підходить — зачекайте отам на залізниці, т. Сім'янців передягнеться і прийде до вас.

— Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре.

Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.

— Ну, браток, «на ловця і звір біжить»... Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло — розкаже, що то за справа у нього. Це дуже добре. Видно, щось чека задумала робити. Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде — зрозумів?!

Передягаюся і сховавши в кишені револьвера та гранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста.

Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушівки. У полі «товариш» повчає мене:

— Отож, від цієї хвилини я — хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації щоб приєднатися.

Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський — мій товариш по полку і сотні, який під час зимового походу дезертував з частини.

— Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них це маскування не потрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.

— Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Булоби тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба «рознюхати» заздалегідь.

— У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоїло і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихваляючися своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця не багато, але нахабної сміливости, дійсно, не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до «Холодного Яру». Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернігівщині.

Обійшовши полем Грушівку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря.

Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.

Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більше кілометра — став.

— Відпічнемо трохи.

Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.

Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене.

Сказав:

— Знаєте, нам, певне, не пощастить. У мене передчуття якесь недобре... чогось серце ниє...

— Дурниці. Я певний, що все буде добре.

— Бачте, я вірю в передчуття. У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнивби. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.