— Боровицький отаман Солонько.

— Дон-Кіхот і Санчо...— сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку — «фінку». За плечима «Люїс», на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.

— Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? — питається чорноліський отаман.

— Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро — пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?

Мамай мотнув головою.

— Добре тобі, на верху... Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися — всю «січ» мені засмерділи.

— Ну, а до мене трипільські; та ось його, пливли! — кивнув Солонько на Чорного.

Петро Чучупака — начальник штабу — піднявся:

— Ну, панове, зібралися всі — можна приступити до діла. Перш за все, може хто з вас не знає, що позавчора, у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову чека, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці, а над штабом замість червоного піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значіння, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.

Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.

Друга справа — це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.

Третя справа — зв'язок і консолідація наших сил при новій формі організації.

Четверта — налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею.

П'ята — поки совітська влада ще не окріпла на місцях — мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам'янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде не поганий «червоний пристав».

Голос забрав отаман Василь Чучупака.

— Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і як найкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко, або хто інший з Бовтишки та Іваногорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам.

Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні, щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач.

Але одно ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями — не знаємо, але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на «викачку» зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.

Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися — невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними [3], а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької Армії, — але це ще не є фронт.

Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки.

Як ви всі підтверджуєте, та за моїми відомостями і з дальших околиць, серед нашого населення панує переконання, що по всій Україні переводиться якась таємна організація і що весною український уряд дасть «гасло», після чого вся Україна має повстати і винищить всіх ворогів. У нас в Мельниках тільки й балачок, що про те «гасло», про ті нові «треті півні», які мають зробити щось надзвичайного.

На мою думку, це є лише збільшене вражіння від балачок населення з переходячими частинами нашої армії, бо коли б дійсно щось готовилося, то хтось мусів би прийти і до нас.

Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але в дійсності вигляди на майбутнє далеко не рожеві. Большевики мають тепер на Україні значно більше збройних сил, як у минулому році. Після боїв з денікінцями ми ще не мали з «товаришами» значних сутичок, і коли притягнемо на себе їх увагу, то навряд чи зможемо утриматися так, як утрималися минулого року, коли вони мусіли кидати на нас частини, зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації, мусимо заздалегідь самі «зліквідуватися», перейти на положення, в якому не будемо відрізнятися від других районів. А то наші села занадто вже «розкозакувалися»... До кума в гості — з рушницею, до дівчини — з рушницею та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви — з рушницею... В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів.

Отож, явне ходження з зброєю треба припинити. Зовнішний поділ на сотні зліквідувати. Жадних збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків з Мотриного манастиря переведемо в найближчі дні до села на хутори і розмістимо по селянах, за «своїх». Ходження в військових строях, їзда на сідланих конях — має зникнути.

Коли б надійшла яка червона частина — не робити жадного опору. Бурлаки і активніший місцевий елемент, захопивши зброю, зникають у лісі і будуть стежити за ворогом. Якщо у «товаришів» не буде зависоких вимог — село дасть, що треба буде і нехай собі йдуть дальше. Якщо захотять занадто «господарювати», можемо з лісу зробити напад і вигнати, але взагалі збройної боротьби, до вияснення загального положення, треба уникати.

Честь битися з червоними наразі відступимо бувшому червоному Коцурові, а це станеться неминуче, бо ми маємо відомості, що піднявши чорні прапори, не має заміру виводити своєї «гвардії» з Чигирина. Знаємо також, що вплив Коцура на села вже в значній мірі вивітрився, а після цього «перевороту» змаліє ще більше. Безумовно, в кожному «його» селі знайдуться люди, що будуть під його прапором битися з большевиками, і це теж для нас добре. Дякуючи їм, «товариші» колись погосподарюють у тих селах по свому і виженуть з селян рештки «червоного духу». В кожному разі поважної сили для боротьби Коцур вже не збере.

Коли б большевики повели наступ на Чигирин через наші села — перепустимо їх без одного пострілу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю — дамо їм кілька сот «добровольців» добре знайомих з місцевістю, які потім вернуться до нас з зброєю.

Коли Коцур буде зліквідований, то ми по-перше позбудемося небезпечного ворога під боком, а по друге Новоселиця, Суботів, Чигирин, Степівка і всі останні «коцурівські» села, закоштувавши правдивого московського большевизму, без сумніву прилучаться в майбутньому до нас. Тоді вся Чигиринщина буде в наших руках, і в разі широкого повстання на Україні ми перетинаємо Дніпро, дві залізниці, і рушаємо на Київ, або куди буде треба. А коли на заході відновиться український фронт, зможемо дати «товаришам» доброго кулака в плечі.

Поки що необхідно послати зв'язок, щоб він розшукав наш уряд і командування та довідався, чого маємо дожидати й сподіватися. Потрібні радянські документи дістане Козаченко. Післати думаємо Ханенка (сотник булавної сотні).

Чорнота покрутив головою:

— Загорячий хлопець.

— Трохи, але ми знаємо його і певні, що коли б попався, — червоні із нього вогнем не видобудуть ні одного слова.

Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але по обговоренні справи рішено зв'язок послати пізніше, щоб міг привезти вже інструкції на весну.