- Значить, винна електронiка? - насмiшкувато обiзвався Алк. - Давайте засудимо її!

- Не треба блазнювати, Алче. Ми перебуваємо в такому становищi, коли згуртованiсть, монолiтнiсть колективу потрiбна як повiтря.

- Я прагну справедливостi, лише справедливостi! - вигукнув Алк i обвiв поглядом своїх однодумцiв, шукаючи пiдтримки. Але всi сидiли мовчазнi, непорушнi, мовби закам'янiлi.

- А хто тут не прагне справедливостi? - пiдвищив тон Iлвала. - Всi ми прагнемо! Та щоб дiйти до iстини, треба облишити демагогiю й ступити на шлях правди. Чому не спрацювала електронiка? - Ось запитання. Перевiркою встановлено: програма не враховує тяжiння як небезпеку. Точнiше кажучи, гравiтацiйне поле, в яке ми потрапили, програмою не передбачене та й не могло бути передбачене. Ми ще далеко не все знаємо про матiнку-природу i не в спромозi увiбгати її нi в яку перфокарту. Структура космосу така неймовiрно складна, що й помислити важко. Ось у чому суть, iстина i справедливiсть! Nuda veritas* - казали римляни. - Iлвала передихнув, зробив паузу, а тодi сказав: - Я пропоную припинити цю справу як необгрунтовану i бездоказову. Сподiваюся, що ми всi проголосуємо за цiлковите довiр'я капiтановi.

______________ * Гола правда (лат.).

"Ну, от i все, - полегшено зiтхнула Еола. - Кому ж не ясно, що це iнтрига психа, очманiлого в оранжереї, озлобленого типа? Нескуба вчинив злочин! Тiльки хвора уява могла таке виплодити. I це переконливо довiв Iлвала..."

Нескуба зiйшов з помосту i мовчки сiв бiля неї,

Нервове напруження спадало, проте тривога чомусь не зникала. Крижина страху, якогось невиразного побоювання, крихiтна скалка отам у грудях нiяк не хотiла танути, обдавала холодом серце. Невиразне, ледь вловиме передчуття бiди тонким туманцем застилало свiдомiсть. Невже це ще продовжиться? Звiдки така затята злiсть у цього Алка? Що поганого зробив йому Нескуба? О боже, пошли цьому Алковi сердиту, сварливу дружину! Якось вiн фiлософствував: "У нас немає сторiн свiту. Де пiвнiч, або пiвдень, або схiд, чи захiд? Усе перемiшалося, i простiр цей, без орiєнтирiв, без певних знакiв,- що це за простiр? I от вiн накинув на нас зашморг". Злякався за своє iснування. Тодi вона тiльки здивувалася, а тепер бачить, що усе йому в головi перемiшалося.

Останнє слово Нескуби перед голосуванням. Пiдвiвся - статурний, але нiби трохи зiв'ялий. Провiв долонею по чолу, заговорив спроквола:

- Тут було правильно сказано - курс корабля тримає електронiка. Та це аж нiяк не знiмає моєї вини. Я мусив пильно контролювати систему навiгацiї так само, як i систему життєзабезпечення. Ви тiльки не подумайте, що я втратив надiю i менi все байдуже. Зовсiм навпаки. Локацiйний графiк дає пiдстави сподiватися, що "Вiкiнг" проскочить помiж Сцiллою i Харiбдою.

"Чи в нього з'явився комплекс вини i приреченостi? - майнула думка в Еоли. - Навiщо цi жести? А може, така його позицiя зворушить серця..."

Еола подивилася на своїх колег i багатьох не впiзнавала: похмурi, набурмосенi обличчя, погляди вiдводять убiк. Цих зворушиш... I навiть цей ось, зарослий, здається, Кантор, що снує помiж рядами, роздаючи аркушики для голосування, i цей дихає неприязню. Чому вони так настроєнi? Яких прикростей завдав їм Нескуба? Певне, порушився закон сумiсностi. Дуже довго однi й тi ж лиця...

I до неї пiдiйшов Кантор - нiби не помiчаючи Не-скубу, мовчки тицьнув у руки папiрця, а їй здалось, що то не папiр, а полум'я пече пучки. На картцi всього два рядки, з яких один треба закреслити:

Вважаю капiтана Нескубу винним.

Не вважаю капiтана Нескубу винним.

Поодверталися одне вiд одного - ховаються з тими папiрцями... Та чого тут ще вагатися? Не винен вiн; зовсiм не винен, анi на ангстрем!* Черкнула, закреслюючи рядок, скоса поглянула на сусiдiв - закреслюють, але що? Вiднесла свого папiрця - скринька скраю помосту,- повернулась на своє мiсце. Силувано усмiхнулась до чоловiка, мовляв, що ж, побачимо, який буде наслiдок, чекати вже недовго. Алк демонстративно подає останнiм.

______________ * Ангстрем - стомiльйонна частина сантиметра.

Настроювалась оптимiстично, але чим менше лишалося часу - вже пiдраховують бюлетенi! - тим бiльше її охоплювала тривога. Думки металися врiзнобiч, i годi було їх погамувати. Втомлено прихилилась до Нескуби.

Раптом гомiн ущух. Оголошують наслiдки... Винен?..

Капiтана Нескубу визнано винним бiльшiстю... в один голос! Це Алкiв бюлетень переважив, це його каїнiв камiнь... Виходить, що вiн один вирiшив справу? Божевiлля! Схопилася з мiсця, скрикнула:

- Я вимагаю переголосувати! Чому це один Алкiв голос...

Нескуба поклав їй руку на плече, лагiдно посадив на мiсце:

- Не треба, Еоло. Це твiй голос переважив...

- Що? - повернулась до нього перекошеним лицем. - Що ти сказав?!

- Я бачив. Ти закреслила другий рядок.

Еолу наче вдарило струмом. Це гак i є, вона переплутала... Затулила долонями обличчя, захлипала, хапаючи ротом повiтря, немов задихалася.

Капiтан сидiв закам'янiлий, мовчав, даючи їй виплакатись.

7

До "Всякої всячини", як прозвали один з вантажних вiдсiкiв, напханий необов'язковим начинням, Нескуба iшов твердим кроком. Тепер, будучи "пасажиром", вiн мав багато вiльного часу, отож i надумав зайнятися живописом. А фарби лежали у "Всякiй всячинi". Як художник-любитель, Нескуба ще в студентськi роки пробував сили в пейзажi - i не без успiху. То чому б не взятися за пензля тут, на борту "Вiкiнга"? Нехай нiхто не думає, що Гордiй Нескуба розкис. Ще чого не вистачало!

Еола ледве встигала за ним. Уздовж вузького коридора стояли всi, вiльнi вiд вахти, а багато хто й чергування покинув,- стояли, повернувши голови в їхнiй бiк. От уже людська цiкавiсть!..

Коли Нескуба пiдходив ближче, очi опускались на пiдлогу. Лише Алк дивився прямо. Еола теж не одвернулась, але її погляд ковзнув так, наче Алка там i не було. I цим вона висловила бiльше, анiж могли вмiстити слова.

Нескуба нахмурився, поправив берета, на якому змигнув золотий капiтанський знак - палаюче сонце, - i мовчки покрокував далi. "Добре, що сила тяжiння не збiльшується i можна йти нормально, - подумав, оглянувшись на Еолу. - А то б човгали, зiгнувшись... Ще чого не вистачало!.."

- Увага, увага! - гучно пролунало з динамiкiв. Нескуба i Еола уповiльнили крок. - Останнi спостереження показали, що "горловина" має тенденцiю до розширення.

Обличчя всiх, не виключаючи й екс-капiтана та його дружини, прояснiли. "Горловина" розширюється - це ж надiя на порятунок!

- Усiм зайняти свої мiсця! - лунала команда Павзевея. - Негайно по мiсцях!

"Проскочимо? Удару не буде? - шугали думки в Нескуби. - Дивовижна чорна дiра... Вона що - порожниста? Може, це зовсiм i не чорна дiра? А чому ж таке тяжiння?"

Еолинi думки закружляли в iншому напрямку. Раз обставини змiнюються на краще, то...

Нескуба вирiшив не повертатися до каюти i крокував спустiлим коридором, як i ранiш, ось уже й люк "Всякої всячини". Вiн натиснув кнопку, люк вiдсунувся, i вони втиснулись до тiсної камери, такої тiсної, що нiяк було й повернутися. У свiтлi тьмяної лампи залиснiли боки контейнерiв, ящикiв, труб, рiзноколiрних коробок.

Нескуба почав приглядатися до наклейок i незабаром знайшов довгастий ящик з фарбами. Неквапом витягнув його, але вiдкривати не поспiшав. Думав про щойно передану iнформацiю. "Горловина розширюється - цiкаво... що це має означати?"

Обоє мовчки сiли на ящик. Нескуба пiд впливом несподiваної нiжностi пригорнув Еолу i вдихнув такий звичний i такий завжди приємний запах волосся, що вибивалося їй з-пiд берета. Чомусь згадалися лiтнi вечори на Українi, зеленi береги Днiпра - яке то щастя вiдчувати нiжне, пестливе лiтепло повiтря, слухати плюскiт хвиль!.. Вiн i в Ризi, куди поїхав учитися, не мiг забути рiдного Днiпра, i широченнi плеса Балтики завжди нагадували йому величну рiку. I ось тепер в уявi пливли мiсячнi вечори, немов легкокрилi яхти. Притуляв Еолу до себе, а пам'ять догiдливо конструювала картини далекого минулого - такого далекого, що здавалося, нiби все те траплялось iз кимось iншим, а не з ним. Та хiба насправдi той хлопчина - вiн сам? Плинув час, i юнак поступово, але невiдворотно ставав iнакшим, i його попереднiй стан утримувався тiльки в пам'ятi, та й то втрачаючи i втрачаючи чiткiсть. Наукою встановлено, що за вiсiм рокiв у процесi асимiляцiї й дисимiляцiї замiнюються усi клiтини органiзму. Людина оновлюється фiзично. А її "я" - хiба воно незмiнне протягом життя? Tempora muntantur, et nos mutamur in illis!*