"I до рук цiєї жiнки потрапило таке наукове вiдкриття! - скрушно подумав Кирило Федотович. - Таки добре, що я не вплутався у сiмейнi тенета..."

- Якби ви знали, що це за праця, Вiолетто Михайлiвно, то так би не казали, - поглянув на її пещене обличчя. - Дуже шкода...

- А що, йому могли б i заплатити? - спитала iз затаєною тривогою.

- Заплатити? Це не те слово, Вiолетто Михайлiвно. Озолотили б! Звання академiка, Нобелiвська премiя. Ще б пак! Ця праця дала б людям такi скарби, про якi ще нiхто й не мрiяв.

- Скарби? - Ледь помiтний рум'янок виступив на її щоках. - Невже дорогоцiнне камiння? Чи золото?

- Я взагалi кажу, Вiолетто Михайлiвно, в розумiннi енергоозброєностi людства. Що там те золото чи камiння! Дрiбнички! Йдеться про океани енергiї! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер... як би вам пояснити... Уявiть собi мiст через провалля, десь у горах, ажурний такий мiст, I ось посерединi зяє пролом, немає цiлої секцiї, га?

Жiнка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той мiст iз прогалиною, глибоко зiтхнула:

- Хто ж мiг знати... Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

- Астрофiзик.

- Ну, от i добудуйте... той мiст!

Кирило Федотович знiяковiв, зiщулився.

- Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається...

Вона лише стенула округлими плечима.

Iдучи додому, настроював себе: "А що, коли знову... на корабель науки? Адже я передчасно зiйшов, не допливши до свого порту..."

Вiдчував, як у глибинi єства виникала напруга, з'являлись дивовижнi iмпульси - як тодi, в молодостi. Сама доля дає йому ще один шанс - дерзай, оце ось твiй порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старостi. Лише невгамовнiсть духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага...

III.

Кирило Федотович розплющив очi, поворушився пiд ковдрою, повернув голову до вiкна i, завваживши бiлi вiдсвiти, подумав, що, мабуть, уночi випав снiг. Вставати не хотiлось, натягнув ковдру до пiдборiддя i бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помiтив у куточку павутину. А нехай собi... Перевiв погляд на картину, що висiла на стiнi просто перед ним,- у полi стоїть вiтряк. Дерев'яна чотирикрила конструкцiя з минулого. Його не здивувало б, якби тi крила почали обертатися... Було все байдужiсiнько. В головi порожнеча, наче там зовсiм немає тих мiльярдiв клiтин, якi здiйснюють його зв'язки зi свiтом.

- Щось ти, старий, того... розрядився, - пробурчав Кирило Федотович. Мусив би радiти, що завершив таку працю...

Але радостi не було й крихти. Пустка, порожнеча в душi. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловiк. Днi так i миготять за вiкном, наче помахи золотого крила. Не встигне вiн i оглянутись, як уже сутенiє. Онде вiн трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввiчливо, але твердо вiдмовляють. Та старий таки добивається свого - одержує дозвiл на короткочасне користування комп'ютером. До речi, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвiнки i навiть вiзити. А скiльки було невдач, зривiв, тупикiв! Але чоловiк заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту - i не щадив себе. Добре, що Вiолетта Михайлiвна частенько навiдувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсiм пiдупав. Вiолетта Михайлiвна... I без натякiв ясно: жiнка сподiвається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публiкацiю? Буде розчарована. Все наше життя зiткане iз надiй i розчарування. "А мене, мабуть, покинув мiй Генiй. Увесь час вiн стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, пiдказував, наснажував. Та ще дивовижнi, неймовiрнi мандрiвки... Це вiн переносив мене до самiсiньких витокiв Часу-Простору - у першу мiкросекунду виникнення Всесвiту, коли почався синтез хiмiчних елементiв... А тепер Генiй зник. Я самотнiй i спустошений старий чоловiк з приступами сентиментальної патетики".

Кирило Федотович зiтхнув, серце защемiло жалiстю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинствi був точнiсiнько такий. За селом, на пологому пагорбi. Он вийшов статечний мiрошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вiтром. Зi скрипом рушають крила...

"Стоп, - зупиняє їх Кирило Федотович. - Ця картина - Машина Часу. А менi зараз нiколи мандрувати в дитинство. Iлюзiя. А хiба життя - iлюзiя?

Всесвiт наш - це дивна казка,

Це одна з фантазiй божих,

А людина - сон найкращий

З-помiж снiв його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Свiту раптом спливло у свiдомостi? Чого та чого... Асоцiацiя. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвiтлюють каркас Свiтобудови, всезагальну об'єднуючу силу. Отже, менi вдалося... Не менi, а Чаєцькому. Хоча нi - Чаєцькому i Нетребi. Курйозне прiзвище. Ага, обiцяв переписати для Присвятського. Нiчого, обiйдеться чернетками. А може, в редакцiї перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогоднi обiцяв занести. А Присвятський розбереться. "Космос ворожий життю"... А взяв би та прикинув: якби ядернi сили трохи були послабленi, то Всесвiт складався б лише з водню, бо всi iншi елементи були б нестiйкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофiчнi наслiдки сталися б, якби цю константу збiльшити: водень перетворився б на гелiй. I в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально пiдiбрано в Космосi! При таких значеннях фундаментальних постiйних величин життя не могло не виникнути, мусило з'явитись... От тобi й ворожий".

Згадка про дискусiю iз Присвяiським розвiяла сонливiсть, але втоми не зняла. З великою нехiттю, пересилюючи опiр свого в'ялого тiла, Кирило Федотович пiдвiвся, спустив ноги з лiжка, вступив у м'якi, стоптанi капцi, так i сидiв.

- Та що це дiється? - буркнув пiдводячись. - Поєднав гравiтацiю з електромагнетизмом. Вiдкрив доступ до таких енергiй, а сам... Не допускай зростання ентропiї! Це ж кiнець твоєї термодинамiчної системи... Дотягни хоч до публiкацiї.

Про славу вiн зовсiм не думав, просто хотiв довести розпочате до кiнця, по-господарському зiбрати урожай. Та й тiльки. Але хiба чоловiк знає, що з ним трапиться сьогоднi? Не знає й не здогадується. Ось вiн зайнявся ранковим туалетом - поголився, розчесав i пригладив бiлi вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снiдати не хотiлось. Усе-таки почовгав на кухню, присiв бiля столика, застеленого старою клейонкою, надрiзав ножицями паперову пiрамiдку з кефiром, налив у склянку i деякий час сидiв нерухомо, дивлячись у вiкно, хоч нiчого, крiм шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далi навсiбiч - Космос, Космос... Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, iмпульсами нейтрино i фотонiв, незчисленнi галактики у матрицях гравiтацiї. I що ж, невже теорiя єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер i я, поставили крапку на розвитку теоретичної фiзики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослiдити властивостi Всесвiту у першу мiкросекунду його iснування... А екстраполяцiї в майбутнє?

Почав пити кефiр, заїдаючи вчорашньою булочкою i обмiрковуючи модель стиснення космiчного Простору-Часу.

Дзеленькнув дзвiнок - прийшла Вiолетта Михайлiвна... В передпокої вiйнуло свiжiстю i духами.

- Доброго ранку, Кириле Федотовичу! - Жiнка покрокувала до кухнi, господар почовгав за нею. - Поснiдали?

- Та от кефiр...

- Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, i щоб iз сьогоднiшнього дня - голодна дiєта. Кефiр i яблука, можна мiнеральну воду...

З того моменту, коли задзвонив дзвiнок, можна починати вiдлiк часу, який ще лишився Кириловi Федотовичу. Про голодну дiєту вони порозмовляють хвилин десять-п'ятнадцять, власне, говоритиме сама Вiолетта Михайлiвна, а Кирило Федотович лише вставлятиме iронiчнi реплiки, потiм старий пiде до кiмнати одягатися, Вiолетта Михайлiвна гукне:

- Ви ж там теплiше, бо надворi зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть - старий з тоненькою папкою пiд пахвою, Вiолетта Михайлiвна - з порожньою сумкою. У папцi, ми вже знаємо, розшифрованi таємницi Всесвiту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навiть тасьмочок не зав'язав як слiд! А час iде неспинно. Спускаються лiфтом швидко, ой, як швидко тануть останнi хвилини життя видатного вченого...