— Хто там?

— Агнешка Яницька з станції «Метео»!

— З станції «Під планетою», бо «Метео» — то не назва, а Невідомощо, — поправив її сміхотливий жіночий голос, і двері відчинились.

Висока жінка глянула на Агнешку Марціновими очима.

— Агнешка! — скрикнула вона. — Он ви яка! Сподіваюсь, не сталось ніякої халепи? Мій син нічого не накоїв? Ні? Жодна ракета не приземлилась в наметі?

— Ні, — відповіла дівчина, — все гаразд. Даруйте за несподіваний візит. Мені треба влаштувати деякі свої справи, і Марцін запросив мене… влітку гуртожиток закритий, а я…

— Нічого не пояснюй, моя дитино, — пані Венцковська втягнула дівчину в передпокій, — добре зробила. Я вибачаюсь, що називаю на ім'я керівника станції й начальника мого сина. Але ж ти годишся мені в дочки. Отож послухай доброї ради. Негайно лягай і поспи, а потім підеш у своїх справах. Можеш займати Марцінову кімнату, а ліпше нашу, бо тут є телефон. Чоловік поїхав по службі й вернеться тільки позавтра, а я йду до лікарні. Моя мати піклуватиметься тобою як рідною. Ніяк досі не звикне, що Марцін хлопчисько. А як там Марцін?

— Маю для вас лист од нього, — Агнешка кинулась до кишені.

— Цього разу недовгий — це рідко вдається моєму синові, — зауважила пані Венцковська, пробігаючи очима клаптик паперу. — Еге, — осміхнулась, — та ти, мабуть, чудова керівничка, коли мій син просить дозволу лишитись на станції. Проте нехай лишається і йде на ту екскурсію в гори, йому буде легко знайти нас в Мендзиздроях.

Агнешка прокинулась, коли сонце підбилось вже височенько.

На столику обіч ліжка хтось поставив тарілку з тістечками, блюдечко з джемом і термос.

— Т-с-с, почувся шепіт з передпокою, — не галасуй, Ясю, бо збудиш…

— Пана доктора? — запитав тоненький дитячий голосок.

— Ні, Марцінову товаришку,

— А-а, — мовила дівчинка, — то я прийду до вас завтра.

— Приходь, приходь, — і двері рипнули, зачинившись за малою гостею.

Агнешка скочила з тапчана. Біля телефону на столику побачила телефонну книжку.

Вона зняла трубку, набрала номер, чорний диск тривожно засичав.

— Кабінет міністра, — озвався чоловічий голос.

— Мені треба поговорити з міністром.

— В якій справі?

— В справі прибуття космонавта.

— Гагарін приземлиться у нас о тринадцятій. Ви могли б ці відомості дістати в кожній редакції, у будь-якого міліціонера.

— А коли мова йтиме не про Гагаріна?

— А про кого?

— Про космонавта, який прилетів з планети іншої сонячної системи і…

— Моя люба, — голос став сухий і нервовий, — сьогодні не перше квітня!

Відклала телефонну трубку, мов отруйну змію. Не вірять… Не потрапить вона до міністра. Треба просити помочі у Венцковських. Отже, тільки завтра. А може, порадить щось пані Анна? Може, Вітольд, що має у Варшаві стільки знайомих? В кожному разі, влаштування аудієнції у міністра може тривати кілька днів. А Юн лишився сам. Коли б хоч Марцін був біля нього!

Агнешка швидко набрала номер міжміської.

Блакитні води Буго-Нарви розливались широко, перейняті де-не-де жовтими пагорками валів, які мали стримувати біг ріки. Пані Анна прикрила рукою очі. Хтось йшов до неї від ріки, що мерехтіла на сонці. Певно не Вітольд, бо над головою не стирчали довгі вудки. Папі Анна мружила очі. Вона недобачала. Та колись, як ще Вітольд був хлопцем, часом пізнавала його постать навіть у човні посеред річки.

— Хто ж то? — думала вона, витираючи руки ганчіркою й знімаючи з колін на лавку миску з порічками. Начебто жінка, бо в руках тримає щось рожеве. Може, квіти чи хустку? Мабуть, із Варшави, хоче вільних півдня відпочити над водою. А може, хтось з місцевих активісток з просьбою?

Так чи так, а гостя треба почастувати чаєм. Завше мала тістечка й варення на таку оказію. Піщаний пагорб сховав того, хто наближався, вона побачить його тільки біля хвіртки.

— Добридень, — почула вона знайомий голос.

— Агнешко! — крикнула, повернувшись. — Донечко! Не впізнала тебе здаля! Ти так тихо підійшла, навіть Лорд не гавкав. Зразу б мені здогадатись, що ти пішла нашою дорогою навпрошки.

— Добрий пес не гавкає на своїх приятелів, — сказала Агнешка.

— Ти, мабуть, наморилась, зголодніла? На обід у нас завжди риба. Вітольд приносить щодня свіжу. Але ти, певно, хочеш кисляку, сиру, яєць?

— Авжеж.

— То скоч, донечко, до нашого знаменитого холодильника і витягай припаси! А чи не хочеш відпочити?

— Дякую. Я виспалась у батьків Марціна, мого помічника на станції. Коли прийде Вітольд?

— Найпевніше, вже як споночіє, так щодня! Дякуючи тобі пообідаю вчасно й не сама.

Маленький будиночок заріс диким виноградом і просто вгинався під масою листя і гілля. В мисці на лаві червоніли порічки. Все таке знайоме і рідне, що дівчина на мить забула про свої клопоти.

Агнешка перебігла двір і біля пагорка, на якому росли фруктові дерева, схилилась над колодязем. Холодний вологий ланцюг опік руки.

— Гей, ти! — закричала до свого образу, що мерехтливо тремтів у водяному свічаді, а голос аж загув, глухо відлунюючись у глибині.

— Врізати масла чи взяти весь кавалок? — крикнула в бік будиночка, витягуючи відерце, яке правило в цьому малому господарстві за холодильник.

— Все забирай, тут вріжемо! І висмикни, будь ласка, дрібку петрушки та цибульки. В тебе молоді ноги, вмить добіжиш.

Агнешка повернулася в хату з повним кошиком. У знайомих темних сінях побачила діжку з водою. Наливати її було завсідним обов'язком Вітольда.

В кухні пані Анна варила картоплю на електричній плитці.

— Газу досі немає?

— Атож.

В світлиці пані Анни — барвисто й затишно, повно книжок, квітів і прегарної кераміки, стіл застелений квітчастим обрусом.

Агнешка поставила на стіл сир, хліб і за давньою звичкою зазирнула до сусідньої кімнати, де була поличка з улюбленими Вітольдовими книжками. Тут усе виглядало по-іншому. Вітольд жив як спартанець. На підставці лежав рибальський обладунок. Сріблясто вилискували блешні, червоніли поплавки. Вікно затуляв шмат мережі. Посередині висів брезентовий одяг і крислатий рибальський капелюх.

Агнешка потяглася до книжок на самому верху, перегорнула сторінку, з цікавістю приглядалась до полярного краєвиду.

— Вже зачиталась, — пані Анна стала на порозі.

— Виявляється, я не читала «Таємницю шостого континенту», — відповіла Агнешка, закриваючи книжку. — Не знала, що Антарктида дістала назву континенту Наук і континенту Миру. А це важливо…

— Моя люба, з'їж що-небудь. Картопля вже зварилась.

Сіли до столу.

До цієї оселі якось не насував Юн зі своїми справами прибульця з далекої планети Атіс. Агнешка ладна були повірити: його приліт їй приснився. А реальність то ріка, що виблискувала на сонці, нагріте листя виноградної лози, яка гойдалась над хвірткою, мов дивна корона, і лагідні очі пані Анни.

— Дядечко писав? — допитувалась пані Анна, наливаючи в тарілку кисляку.

— Писав. Запрошує до себе на кілька років, аби могла спокійно вчитися.

— І поїдеш? Світ за очі, до Австралії?

— Подала документи. Побачимо, що з того вийде.

— Але ж ти не залишишся назавжди з кенгуру?

— Як же я житиму без Варшави й Сероцька?!

— За Сероцьк забудеш, скоро матимеш власну родину. Не переч. Знаю, ти може й не хотіла б цього, але життя бере своє. І шкода мені тільки, що не хочеш заміж за Вітольда.

— В нього ж є симпатія? І взагалі Вітольд мені не освідчувався.

— Кого ти називаєш — симпатія? Оту особу з ліловим волоссям і вискубаними бровами? Він сам казав — це несерйозно. Насправді ж він тільки про тебе думає.

— Як брат. Як рідний брат. І я дуже ціную його братерську приязнь.

Пані Анна зітхнула.

— Ви ще пошкодуєте за свою легковажність. І з ким тобі, люба, буде краще, як з ним? Завше зможеш на нас розраховувати.

— Знаю. Вже й зараз набридаю телеграмами і проханнями.

— А, ти про Атлантиду? Одібрала, донечко, мою посилку? Знадобилась вона тобі?