Лаврін почутив, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербами, неначе сонцем, і побігла на горку зіркою.

 «І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю».

 Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною.

 Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сіл, і Лаврінові дуже хотілось знати, з якого села та дівчина. Дівчина пішла середнім шляхом. Лаврін повернув за нею. Він погнав воли й не міг одірвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорілої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею.

 Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.

 — Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? — спитав Лаврін.

 — До якого села тобі треба? — спитала дівчина, і її голос рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.

 — До того села, звідкіля ти сама, — сказав Лаврін.

 — Не питай, бо швидко старий будеш, — сказала дівчина й осміхнулась.

 Вона задивилася на Лавріна.

 Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на війя, і махав батогом на воли.

 «Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!» — подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна.

 Дівчина пішла уперед. Лаврін погнав воли за нею. Йому хотілось, щоб вона йшла як можна тихіше, як можна довше, щоб надивитись па неї.

 — Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврін.

 — Щоб мати не лаяли, — одказала дівчина.

 — А де ж ти була?

 — Панські буряки полола за Россю, а це йду додому, — сказала дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше, розмовляючи з парубком.

 — Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?

 — З Бієвець, — сказала дівчина, — а тобі нащо?

 — А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?

 — Мелашка. Оце, який ти цікавий!

 — А як твого батька прозивають?

 — Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? — спитала дівчина й засміялась. — А ти сам бієвський?

 — Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.

 — А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?

 — Та це мене батько послав... — сказав Лаврін та й не доказав.

 Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок і знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, й про мішки й тільки дивився на Мелашку.

 В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерев ще горіли на червоному вечірньому сонці.

 Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками, її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.

 Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.

 Мелашка заспівала пісні. Пішов гул по лісі й розлився по долині срібною луною.

 «Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини», — подумав Лаврін. Він скочив з воза, кинув воли й пішов стежкою поруч з Мелашкою. Дівчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервоніла й спустила очі вниз.

 Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед її красою.

 — Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого батька.

 В Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в густому гіллі.

 — Наша хата край села в яру, на Западинцях, — сказала вона дуже тихо й зовсім спустила вії на щоки.

 Воли помалу плентались дорогою. Лаврін мовчав, і Мелашка мовчала.

 В лісі було тихо, як у хаті. Здавалось, ліс уже дрімав, засипав і тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякала їх обох так, що вони аж кинулись.

 — Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.

 Мелашка засоромилась і дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, й знов у лісі стало тихо, як у хаті.

 — Твоя краса, твої чорні брови, неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то неначе набрався здоров'я, — знов почав Лаврін.

 По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори. Лаврін замовк.

 Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди розкидані попід горами.

 — Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! — сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці вузької тісної долини.

 Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.

 — Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? — спитав Лаврін.

 — Приходь, — сказала Мелашка, — але поспішай додому, бо тебе батько лаятиме.

 — А може, ти вийдеш до млина завтра надвечір, під ту вербу, де я стояв з волами? Однак завтра неділя. Я одпрошусь в батька або прийду і батька не питаючись.

 Мелашка йшла осторонь і мовчала. Вона думала.

 — Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

 — Прийду, — насилу почув Лаврін од неї тихе слово. Лаврін спинив воли й водив слідом за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад і поїхав додому. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.

 Лаврін приїхав додому аж опівночі. Батько напнув його мокрим рядном:

 — Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мішками в Крим?

 — Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювати черги до самого вечора, — одбріхувався Лаврін.

 — А я думав, чи не поламав ти часом воза, — говорив сердито батько.

 Мелашка ввійшла в свою убогу хатину й стовпом стала. Доки вона йшла поруч з Лавріном, доти на неї неначе південне сонце світило, а як увійшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба і одразу стала темна ніч. Мати загадувала їй роботу: робота випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, і для неї все здавалось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавріном і ніяк не перейде того гаю... От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лавріном спускається в яр попід дубами, а Лаврін ніби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече... Тихій та смирній дівчині йшла на душу пісня.

 — Чи ти, дівко, сьогодні здуріла, чи на тебе наслано? — крикнула мати.

 Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.

 І зелений гай, і Лаврін, і його очі — все разом щезло. Мелашка важко зітхнула й пішла в хату до роботи.

 Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждати вечора. Ніколи йому день не здавався таким довгим. Надвечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина, йому здавалось, що його туди несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась.