— Ви не маєте жодних прав на цю башту!

— Овва! — вигукнули хлопці.

— Доведіть!

— Прошу! — простяг Шарлюн документ мосьє Естева.

Помічник мера схопив папір, уважно прочитав його, а тоді зразу порвав на дрібні клапті.

— Ось вам іще один! — мовив Шарлюн, видобуваючи з кишені копію. — Мосьє Кабассоль зробив їх дванадцять. Жоден суд у світі не може спростувати цього акту. Башта — наша!!

— Аби не ми, — підхопив Смішко, — башта лежала б у піску на Іспанському Розі до другого пришестя. Це ми її знайшли. Громада дістане свою частку, а ми — свою. Так буде справедливо.

Мосьє Аморетті, знеможений, упав у крісло. А Шарлюн провадив своєї:

— За цю бісову башту сьогодні дадуть більше, ніж п'ятсот вісімнадцять тисяч франків. Багато більше… Ми вже маємо покупця: він зразу заплатить готівкою.

Очевидячки, мосьє Аморетті остаточно здався.

— Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, — мовив він знесилено.

— Але не зволікайте! — застеріг його Смішко. — Бо інакше нам одріжуть нашу частку автогеном, і ми продамо її осібно. Кожному своє!

Шарлюн схвально кивнув головою.

— Наші інтереси в цій справі представляє мосьє Кабассоль, — мовив він згорда. — Він дістав од наших батьків усі юридичні повновага й має простежити за тим, щоб ми одержали належну нам частку грошей. Ми завше до ваших послуг, мосьє Аморетті!

Заступник мера недовго нехтував оборудкою, яку йому пропоновано. За кілька день на Іспанському Розі з'явилися два бульдозери, здоровий трактор та автокран. По восьми годинах тяжкої праці башту викопано. Величенька юрба курортників з цікавістю споглядала цю операцію.

Ясна річ, дванадцятеро лицарів були в першому ряді глядачів—вони сиділи, вмостившися на розвалених мурах каземату.

— Ну, попрощайся із своїм каменем! — шепнув Шарлюн, ляснувши Янгола по спині.

Назавтра мосьє Кабассоль, порадившись спершу з батьками, запросив до себе Шарлюна й Смішка і вручив їм їхню частку: чотириста п'ять тисяч франків готівкою. Вони скочили на велосипеда й чимдуж покатали до каземату.

— Ось як треба доконувати діло! — промовив Смішко, тицяючи німим із захвату лицарям грубу паку грошей.

— Наша тека вже замала, — промовив Зозулик. — Я попрошу в дідуся шкіряний портфель.

Він підбив рахунки: сімсот п'ятнадцять тисяч франків! Гучне «браво!» потрясло мури каземату.

Та Шарлюн зразу вилив на всіх відро холодної води:

— Сьогодні двадцяте липня, — сказав він глухо. — Лишається десять день, а треба ще здобути близько трьохсот тисяч франків. Отже, ми зробили все, що тільки могли. Нема чого сподіватись, що нам пощастить домовитись з мерією — не далі як учора мосьє Аморетті сказав могіканам, аби вони вибрались по-доброму з гаю до кінця липня. Ми взялися до цієї справи забавляючись. Але нині — забаві кінець! Попереду — найважчий відтинок шляху, а відступати нам не вільно. Звичайно, могіканам згодяться й ті гроші, що ми вже маємо, але їх замало, щоб одвернути від них біду.

І він пильно озирнув приятелів, зважуючи подумки, що зробив кожен з них зокрема. Малеча віддала справі всю душу, годі було вимагати з неї більшого. Дівчата дали чимало пожиточних порад і не раз ставали в пригоді, але ж вони невдатні були верховодити чи вершити великі діла так, як хлопці. Фріске, сам собою непромітний, співпрацюючи з Рудиком, неабияк прислужився орденові: дякуючи їхнім чудодійним уловам, у скарбничці повсякдень бряжчала свіжа копійка. Тітен-солодкі-очка заплатив сповна, Зозулик— так само. Лишався новачок — Філіп Віаль. Так, він охоче вносив свою лепту, і скарбник, беручи його внесок, щоразу розчулено всміхався. Але цього було замало. Пора йому дати поважні докази своєї відданості спільній справі, придумати якусь надзвичайну оборудку й показати — він не гірший за інших лицарів.

— До чого він здатен, цей книжний хробак? — питався подумки Шарлюн, дивлячись на бліде, серйозне обличчя Філіпа, що здебільшого виднілося поряд гарненької Міке.

IX

«ВДВОЄ БІЛЬШЕ АБО НІЧОГО!»

Наступного тижня в лицарів було доволі всього, а найбільше — сміху пополам із слізьми. Довелося їм зажити гірких розчарувань, насперечатися й нареготатися нестримним реготом, що трохи тамував гнітюче почуття безпорадності перед непомірно важкою справою.

Рудик та Фріске щоранку виходили світом у море, взявши з собою харчі й повне відро поживку. Вони ловили цілісінький день і вертали ввечері, мертві з утоми, спалені сонцем, але зі щедрим уловом, який продавали часом дорого, а часом і дешево, залежно від дня.

Решта лицарів, що їх Шарлюн та Міке без угаву спонукали до роботи, бралися до вельми клопітного й мало зискового діла — продавали букети лаванди, що саме цвіла на луках, збирали «піньони» — дрібненьке насіння пінії, продаючи його цукерникові Шарасу, підробляли, прислужуючи крамарям чи туристам, — але все то були злиденні, копійчані заробітки. Цілих два дні Сандрін та Смішко продавали на великому пляжі довірений їм італійцем давній запас шоколадного морозива. А заробили на цьому ледве тисячу франків. Зовсім не варто було гаяти дорогоцінного часу!

І з огляду на мізерність усіх цих здобутків Шарлюн зважився на крайній захід. Він упорядив день розпродажу. Кожен з них мусив продати все, що мав найкоштовнішого. Цілий день безталанні лицарі металися містечком, шукаючи покупців.

Ніхто не схотів і дивитись на Смішкового велосипеда — зрештою він так і лишився в нього. Зозулик пожертвував свою колекцію марок — вісімсот штук, Міке — золотий, ще прабабусин хрестик, Шарлюн—туалетний несесер[15] червоного сап'яну, подарунок одного англійського яхтсмена, Філіп Віаль — готовальню (мав їх дві). Тітен-солодкі-очка так заповзявся, що ладен був продати всю крамничку Джакоміні, аби батько його не осадив. Втім, він дозволив синові взяти ящик зіпсутої локшини, і Тітен вигідно збув його одному фермерові, який мав двадцятеро свиней. Отже, того вікопомного дня наші лицарі пожертвували всім, чим могли. Вони сподівалися, що їхня скарбничка збагатиться надзвичайно щедрими внесками. Та ба! Коли Зозулик зібрав гроші й підбив рахунок, то виявилося: вони вторгували лише тридцять тисяч франків! Це була справжня мізерія, а день сплати невблаганно наближався.

Правду кажуть: як пішло вже на лихо, то дійде до погибелі. Саме так сталося й зараз. Вимріяний мільйон, цілий, кругленький, вислизав, як тінь, їм із рук— і Шарлюн зрештою погодився з тим, що головою стіни не проб'єш. То чи не можна якось використати ті гроші, які вони настарали досі?

— Скільки нам ще бракує? — спитався він у Зозулика. — Близько двохсот п'ятдесяти тисяч франків! Ми були вирішили не брати грошей в могікан, але якби вони доклали різницю, наші зусилля не пішли б намарне. Я не бачу іншої ради.

— А я бачу, — замислено промовила Міке. — Цікаво, та сума, що її сказав Пастурель, остаточна? Може, мосьє Кастеран зголосився б трохи збавити ціну? Що, якби хто-небудь із ним побалакав?

Ідея була слушна. Як це вона досі не спала їм на думку?

— Я можу поїхати до міста по обіді, це мені за іграшку, — сказав Смішко — він хотів підняти ціну своєму зневаженому велосипедові.

О другій годині, вбравшися якнайошатніше, Смішко сів на деренчливого велосипеда й помчав курним шляхом до Ла Сьота. Решта, до краю знеохочені й знебулі, зібралися в казематі й уперше за останні місяці сиділи, тішачися безділлям.

А що Смішка довго не було, то вони заходились гадати, пощастить йому домогтися свого чи ні.

— Якщо Смішко трохи пізниться — значить, він завів суперечку, — сказав Шарлюн. — Якщо ж він завів суперечку — значить, підприємець торгується. Нічого не вдієш. Підождемо…

О шостій Смішко ще не з'явився.

— Мабуть, велосипед поламався, — мовив сміючись Янгол. — Він у Смішка старенький нівроку, то, певно, й спустили обидві шини. З ним уже не раз таке бувало.