Отоді Хвенна й розсердилася непомірно і в лютому 1691 побігла до суду, де стала, розпечена від гніву, а ще й розчервоніла від морозу – аж іскри від неї прискали:

– Панове судді, – сказала вона майже урочисто. – Хоч той Грицько-дяк мені ґвалту не чинив, однак зайшло вже півроку, як я його пізнала, а три місяці, як зійшлися ми до гріха, бо гадала, що любить мене і хоче взяти за жону. Тому й була йому повольна, і вже чуюся, що й дитину мені приплодив. Але тепер бачу, що сміх із мене чинить і нізащо мене зводить. Отож прошу на того Грицька справедливости.

Тоді привели на суд і його, дяка Григорія Комарницького. І коли йшов до того суду (а не вперше таке переживав), то його душа, і серце, і печінка, і селезінка, і шлунок, який уже давно не знав нестачі через Хвеннину турботу, почали тріпотатися, як це буває у зайців, тож, пхнутий заячою натурою, він спробував од гайдуків вирватися та й утекти, але був справно зловлений і до суду таки припроваджений. Коли ж побачив суддів, то язика йому в роті так само заклинювало, як і тоді, коли Хвенна намовляла його одружитися, і він на судейські запити тільки крутив головою та крутив витріщеними голубими очима, і тільки коли пригрозили, що як затинатиметься (а він і справді був затнутий), то його віддадуть під кийове карання, язик дяковий сам собою розв'язався, і він признав чесно:

– Грішив я, панове судді, з тою молодицею Хвенною відтоді, як вона каже, але не тому, що хотів, а був до того примушений.

І він багатозначно замовк, значуще подивившись на суддів.

– Як же вона тебе примушувала? – спитав один із них.

– А тим, що дала мені одежу свого покійного чоловіка, і я, кажу по правді, навіть присягтися можу, в тій одежі ніби не сам собою чинився, а начебто її чоловіком, і все справляв, як її чоловік, а своєї волі при тому не мав. А оженитися з нею ніколи не обіцяв, боявся-бо, що коли б таке сталося, то цілком би перестав бути собою. Тих невшетечних учинків не можу вирікатися і затаїти, панове судді, але повірте: коли те чинив, напливала на мене якась морока, якій ради дати не міг і не вмів. Отож звольте розсудити своїм більшим за мій розумом, а коли накажете оженитися, тс оженюся, однак вельми боюся, що цілком зійду зі свого єства та й учинюся єством того, котрий був її чоловіком та й помер. Через це й не брався спершу оповідати вам про це, бо, признатися по правді, лякався помсти покійника. Отож не відаю, чи годиться мені, бувши чоловіком живим, ставати образом чоловіка іншого померлого, і чи матимемо ми з нею щастя, та й хтозна, як це закінчиться.

Нате слово судді подивилися на дяка Григорія Комарницького так, ніби він був справді не живий чоловік, а таки образ Хвенниного покійничка, але дивилися не всі однаково: один із підозрою, а інший із недовір'ям, ще інший – ніби із співчуттям.

– Чи правду кажеш? – спитав той, що дивився з підозрою.

– Святу правду! – урочисто мовив дяк. – І коли бажаєте, заприсягнуся на Святому Письмі.

Найбільше ж із того вразилася сама Хвенна.

– Що це ти намолов, Грицьку? – з жахом спитала вона. – Чи ж ти при своєму розумі?

– А чи ти при своєму, – рівно спитав дяк, – що побігла скаржитися до суддів, а зі мною ту справу не вирішила й не обміркувала?

– Та ж мовчав, коли натякала! – скрикнула шинкарка.

– Мовчав, бо чекав, – мовив дяк, – коли буду до того готовий.

– Ото тебе панове судді й приготовлять! – з лихими нотками скрикнула Хвенна.

І панове судді, порадившись, вирекли декрета, а в тому декреті стояло таке, аж дяк відчув, що в нього заворушилося на голові волосся, і то цілком так само, як це бувало, коли Хвенна пропонувала йому замінити покійничка, ставши його образом:

– Наказуємо декретом нашим, – урочисто зачитав той, котрий дивився на дяка з підозрою, – аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за те своє значне переступство скаредного гріха.

– Господи! – зойкнула Хвенна. – Але ж я того не хочу!

Тоді з-поміж людей, що слухали присуда, звівся поважний чоловік, на ймення Карпо Ткачук, який також часом заходив до Хвенниного шинку і любив слухати дякові орації-вірші та пісні, і сказав:

– На мою і людей, що біля мене сидять, думку, кара завелика, панове судді, хоча й відповідає статутному артикулу, бо дяк здійснив свого гріха неповольно, а так чинив, як і посвідчив, а ще й присягати на Святому Письмі не побоявся, з волі покійного Хвенниного чоловіка, а що неживі утручаються в життя живих – це і дитина знає, панове судді, та й і я по собі. Неповинна тут і Хвенна, бо хотіла одружитися, бувши вдовою, неповинен і Хвеннин чоловік, хотів-бо по-доброму замістити себе біля жінки. Та й Хвенна тут діяла, як мені здається, з принуки зазначеної потойбічної сили.

Суд знову порадився і відразу ж змінив декрета, якого зачитав інший судейський, той, який дивився на Комарницького зі співчуттям:

– Давши місце проханню зацних людей, даруємо того Грицька годним каранням, але має він заплатити панську і нашу вину.

Отож дяк Григорій Комарницький віддав за вину всі гроші, які заробив ораціями та піснями у Хвенниному шинку, і вийшов на ґанка суду, котрий аж потріскував од лютневого морозу. І перед ним прослався білий, ще погано втоптаний і виїжджений шлях, а повітря переповнилося сніжинами; дерева, хати, паркани повкривалися білими смушками та шапками, а із сіро-синьої глибини засніженого світу долинув до нього тонкий і печальний погук. І це був не погук, що йшов іззовні, а таки з його нутра – можливо, це застогнав у ньому так ненадійно поселений дух Хвенниного покійного чоловіка, адже мусив пригріте гніздечко покинути, холодно й безпритульно йому стало.

І дяк Григорій Комарницький, переживши все те, увіч відчув, що душа його замерзла на довгу і тонку на кінці бурульку, і ця бурулька пронизала його наскрізь, наче спис. Отож закинув торбу на плече і повільно рушив білою дорогою, навіть не порадівши на своє звільнення, котре відбулося майже в казковий спосіб, а тим більше навіть не подумав озирнутися на судейського ґанка, на якому спинилася заплакана Хвенна, котра з тугою дивилася дякові вслід, але не робила жодної спроби його затримати, можливо, й тому, що дух її любого покійничка вийшов з дякового тіла, сів синицею їй на плече і цвіркнув щось утішливе, а може, звідомив, що із цим чоловіком вони помилилися.

– Але не сумуй! – цвіркнув синичим голосом покійничок. – Не покину тебе, Хвенно, напризволяще, а подбаю знайти іншу заміну, і це вийде на ліпше, бо цей приблудько, постать якого ото смикається по-заячому поміж снігів, – шалапут безверхий і щастя з ним, моя люба Хвенно, ти ніколи б не зиськала.

4

А тим часом у Решетилівці сталася подія, яка певною мірою розбила виклад цієї історії і вклинилась у неї, творячи паузу, а може, й інтермедію, але то не була інтермедія, бо невесела й несмішна, а печальна трапилася й трагічна. Однак тоном своїм для катастрофального розділу пригожа: помер отець Методій, який не витримав руїнницьких паньматчиних страв – нагадаємо, що катастрофічний розділ має подвійну назву: «Трутизна», а ще «Злостиві тіні». Отож тією Злостивою тінню і стала паньматка, яка зажила для свого чоловіка трутизни, від чого той щасливо перейшов у ліпший світ. А коли це сталося, паньматка в розпачі кинулася до ґанка і, звівши лице до неба, завила, як вовчиця, пересипаючи доладно те виття зойками, стогонами, прихлипами та іншими традиційними прикрасами сільських голосінь. На те виття першою прискочила пономарка Явдоха, за якою рушив, значно відставши, Іван Пошивайло – вони ж бо близькі панотцеві сусіди. І поки Іван Пошивайло доплентався, паньматка, на хвилю перервавши лямента, кинула в лице Явдосі, дрібно трусячи довгим і червоним, з бородавкою на кінчику носом:

– Це ти, нетіпахо, винувата в його смерті!

– Я? – отетеріла Явдоха. – Та Бог з вами, паньматко! Я панотця не бачила, відколи нас судив, а ще на поминках у Терещихи!