І я не втримався, сказав:

— Літаки, створені людьми, літають зі швидкістю у вісімсот, тисячу і більше кілометрів на годину.

Думчев зупинився. Уважно подивився на мене і, мені здалося, зблід. За мить він посміхнувся і хитро примружився:

— А ви, голубе, виявляється, мрійник і містифікатор!.. “Літаки!” Гм… гм… Словечко непогане придумали. Гаразд, припустимо… А чи не вважаєте ви мене за дивака, який радить людям у всьому копіювати комах? Зрозумійте мене правильно! Коли я кажу: людино, вчись у мешканців Країни Дрімучих Трав, я розумію тільки одне: людино, вдумуйся, пізнавай, вивчай природу, трави! Нахились! Подивись на те, що ти топчеш ногами! Не будь зарозуміла! От швидкість ваших фантастичних літаків на годину… яка, ви сказали, в них швидкість?

— П’ятсот, сімсот, тисяча і більше кілометрів…

— Погано! Зробіть ласку, повчіться в джмеля, в мухи! — вигукнув Думчев. — Джміль пролітає за хвилину відстань у десять тисяч довжин свого тіла. Підрахуйте, скільки ж своїх довжин покриває за хвилину ваш літак?

Думчев вичікувально й хитрувато дивився на мене.

Я почав лічити в думці: прийняв довжину літака за десять метрів, і вийшло, що літак долає за хвилину свою довжину тисячу шістсот — дві тисячі раз. Феноменальне відставання від джмеля! Тоді я прийняв довжину літака за сто метрів, і при тій самій швидкості виявилося, що за хвилину літак подолає тільки сто шістдесят — двісті своїх довжин. А джміль — десять тисяч. Десять тисяч!

Звичайно, не можна порівнювати комаху і машину — світ живий і світ техніки. Річ ще й у тому, що дрібні і найдрібніші розміри комахи ставлять її у досить вигідні аеродинамічні умови. А якщо збільшити лінійні розміри тіла комахи, то вага її зросте в геометричній прогресії, інакше кажучи — просте збільшення комахи, скажімо, в десять або сто раз, нічого не дає, оскільки навантаження збільшиться в 103 або 1003 раз.

А Думчев казав:

— Комар, простий комар одним рухом — тільки одним рухом! — б’є всією шириною поверхні крила зверху вниз. Здається, просто. А чи побудувала людина літальний апарат з маховим крилом?

І знов я не знав, що відповісти.

— А чи навчилися люди в комах, — казав Думчев, — будувати такі апарати, щоб вони, як комаха, відкидали крилами потоки повітря в будь-якому напрямку та вміли підійматися на них під будь-яким кутом і з будь-якою швидкістю? Відповідайте: чи додумались ви до таких літаків?

І на це запитання я не знав, що відповісти. Промовчав.

І тоді тихо й просто Думчев сказав:

— Ні, не цей молодий пан розповість людям усе, що він тут бачив… О, якби я сам міг прийти до інженерів: дивіться — от креслення!.. Учора випадково я знайшов те, що, здається, допоможе поставити дослід…

“Про яку знахідку каже Думчев?” — здивовано подумав я.

— Ходімо ж до пасма горбів по другу крупинку! — сказав я, удавши, що не почув його дивної останньої фрази.

— Так, так, треба йти, — відповів Думчев. — Але підйом буде важкий. Зачекайте тут. Я незабаром повернуся.

РОЗПЛАТА ЗА ОБІД

Я залишився сам. Замислився, дивлячись на гущавину лісу трав.

З-за густого широколистого дерева з’явилася дивна тварина, ніби складена з двох балонів. Звір попрямував просто на мене. У нього два величезні ока. Кожне ніби мозаїка з шести маленьких очей. Величезні вуса на ходу обмацували все. Щелепи страхітливі, шаблеподібні. Всі рухи тварини різкі й несподівані. Хто б це міг бути?

Фасеточні очі. Три пари ніг. Так це ж мурашка!

Легко торкаючись своїми вусами всього, що траплялося на шляху, мурашка раптом повернула ліворуч. Побігла. Цікаво, куди і навіщо вона так заклопотано попрямувала?

Мурашка досить спритно видерлася по стовбуру дерева на величезний листок. Я поліз за нею на нижній листок — на велике, волохате полотнище, яке ледь похитувалося. Можливо, це лопух. Задерши голову, я побачив, як, тісно притулившись одна до одної, припали до нижньої поверхні листка трав’янисто-зелені товстенькі тварини. Час від часу одна з них повисала на шести слабеньких, тоненьких ніжках, а потім знову припадала до листка і встромляла свій гострий довгий хоботок в його соковиту м’якоть.

Тварини висмоктували соки листя. На моїх очах ці істоти ставали дедалі гладкіші.

Та це ж попелиця!.Тут переді мною велетенський цукровий завод, або, вірніше, фабрика цукрового сиропу.

Попелиця! Бувають оксамитово-чорні попелиці, бувають прозоро-жовті або, як тут, трав’янисто-зелені. Попелиці ніколи, ні від кого, ні за яких умов не захищаються. У будь-якої особи тваринного світу є друзі, є й вороги, є засоби захисту. А попелиці? Вони ліниві і до всього однаково байдужі. І так само байдужі до своєї долі. Попелиця висмоктує хоботком сік з м’якоті листка, наповнює своє черевце цукровим сиропом. От і все.

“Піт неба”, “Слина зірок” — так більше двох тисяч років тому римський учений Пліній Старший назвав солодку росу, яка іноді падає, ніби з неба, на людей, що стоять під деревом. Небо безхмарне, сонце в зеніті. Звідки ж ця роса? Пізніше все з’ясувалося— це робота попелиць. Вони залишають липкі краплини “медяної роси” на листі дерев. Рухами ніжок вони відкидають краплинки сиропу. Легенький подув вітерця — і “медяна роса” падає на землю.

Прямуючи слідом за мурашкою, я опинився на території своєрідного сиропно-цукрового заводу.

Темна мурашка швидко перебігала від однієї попелиці до іншої і дуже обережно торкала своїми вусиками кругле черевце то тієї, то тієї зеленої гладкої худобинки. Та трохи підводилась. На задньому кінці черевця виступала, виблискуючи на сонці, кругла краплина прозорої рідини. Мурашка жадібно ковтала ці краплини. Ось вона, очевидно, наїлася. Обережно перейшла з листка на стовбур, а, з стовбура почала спритно спускатися на землю. Я звісив голову з свого листка і дивився їй услід. Побачив, як її перейняла друга мурашка. Вона дотиком своїх вусиків зупинила першу мурашку. Сита мурашка присіла на задні ніжки і, витягнувши голову вперед, випустила з рота краплину сиропу. Голодна потяглася до ситої. — частина сиропу перейшла до голодної. Сюди вже поспішали інші мурашки, і перша мурашка, яка погостювала у попелиць, почала “видавати” кожній з них потроху сиропу.

Все це було дуже кумедно. Та я хотів їсти. Бути на території цукрового заводу і лишитися голодним? Ні, так не можна. Чому б мені не покуштувати цієї ж страви? От підійти б ближче до зелених корівок.

Дуже довго я повз, тягнувся до того місця, де обидва листки, горішній і нижній, майже торкались один одного. Листок-полотнище тріпотів, хитався. Один невправний рух — і скочуся, полечу вниз.

Але все-таки я добрався.

Тепер попелиці були майже поряд.

Я торкнув рукою одну гладку худобинку. Торкнув раз, іще раз. Зовсім як мурашка. Попелиця негайно дала мені велику краплину рідини, солодкої і запашної.

Так я переходив від однієї до іншої попелиці, дедалі більше захоплюючись смаком цього чудового сиропу.

“Невже Сергій Сергійович не куштував цього солодкого напою? — весело подумав я і вирішив: — Час спускатися на землю. Можливо, Думчев уже повернувся. Запрошу його на банкет. А втім, ще один ковток…” Сильний, різкий удар у тім’я звалив мене з ніг. Я заметався по великому полотнищу листка. Дві мурашки накинулися на мене.