І тут… тут…

Між шматочків кори, гілочок і глиці, з яких волохокрилець спорудив свій будинок, я побачив довгасту, добре знайому мені паку аркушів, що мінилася жовтизною. Це був мій щоденник, який випав з мішка. Піднявши з дна річки скалку черепашки, я почав руйнувати стіну будинку.

Удар, знов удар… Безперестану я гатив по майстерно збудованій споруді, зрізував павутиння, яким волохокрилець скріпив частини своєї оселі. На берег я повернувся із щоденником.

Я розклав на піщаному сухому березі аркуші, розгладжував їх і клав камінці на кожен аркушик. На деяких аркушах рядки змила вода. Потім, потім допишу, казав я собі. А зараз нехай підсохнуть аркуші. Та одразу ж із побоюванням дивився я на сонце — чи не вигорить чорнило? Ось і на останній мокрий аркушик покладено камінець. Оглянув усе, сів на зігрітий сонцем пісок і, вдихаючи пахощі трав, заспівав. Я почув, що в гущавині трав, які підступали до берега, хтось заспівав мені у відповідь. Я співав дедалі голосніше. І голос відповідав мені гучною піснею. “Який знайомий голосі” — подумав я. І раптом мені здалося, що на річці вже не один голос, а хор голосів підхопив мою пісню. Дзвінко і гармонійно. Я замовк, прислухався. Ну, звичайно, луна! Зовсім ніхто в лісі не підспівував мені. І не було хору з річки. Гра луни. Ах, хіба мало що може людині здатися, коли вона ненароком знайде найзаповітніше, найдорожче!

Світило сонце. Річка поволі текла повз мене. Тріскотіли цикади. Гомоніла на різні голоси Країна Дрімучих Трав. Я не тямив себе від радості. Мені здалося, що я, маленька людина, зараз весело й бадьоро ступатиму по траві, приминаючи й толочачи її ногами, увійду до міста Ченська і гукну:

“Друзі, читайте ці аркушики! Стільки відкриттів, стільки розгаданих таємниць!”

От зараз перескочу через Велику Повільну річку (адже вона маленький струмок), перескочу, переступлю…

Я рішуче випростався, хотів встати. Зойкнув, упав… Спробував хоч трохи підвестися— і не вдалося. Один рух — і відразу ж гострий біль у спині. Безпорадно ліг на землю. Усі суглоби стиснуло, наче обручем. Паралізовано. Боліла голова. Почало морозити.

Я чинив опір хворобі, не давав почуттю принизливого жалю до себе оволодівати моєю свідомістю. А високі трави кивали мені тонкими верхівками. Голова йшла обертом, як на гойдалці, що злітає вгору. Що зі мною? Чому захворів? Таке буває від переохолодження. Надто довго і надто часто блукав по дну річки.

Мене трусило. Боліли м’язи, суглоби. Скидається на гострий ревматизм; усі клітини запалені.

Колись у лікарні я лікував хворих саліциловим натрієм, або “саліцилкою”, як казав фельдшер. Проте найкраще допомагав їм мурашиний спирт. Та хіба тут я справлюся з тією мурашкою, яка важно пройшла повз мене, часто поводячи вусиками? І ще… ще— бджолина отрута. Укуси бджіл допомагали хворим на ревматизм. Але сьогодні укус однієї бджоли мене вб’є.

Я згадував скарги хворих. Порівнював їх больові відчуття із своїми. Я пригадав випадок з моєї практики. До лікарні принесли хлопчика, не можна було без жалю дивитися на нього — скорчений, посинілий. Мати розповіла, що він дуже довго не виходив із ставка: все купався й купався. Я поставив діагноз: радикуліт. Що, як натерти хлопчика, злегка обпекти його тією травою, яку вже сотні років чинбарі збирають для чинення шкіри — сумахом? Так і зробив. Хлопчик швидко видужав.

А чи не спробувати мені зараз сумах? Листя непарноперисте, від дев’яти до сімнадцяти крупногородчатих і довгастоланцетних або яйцеподібних листочків. Але тепер усе для мене має інший вигляд. Чи знайду, чи впізнаю?

І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!

Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?

Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.

Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.

Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.

Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.

Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.

Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!

Старий лихий вітер жив у тих місцях, де під час бурі був перекинутий мій пліт, — в місцях, які здаються такими тихими і спокійними: вузька піщана смужка, ліс замріяних трав, лінива хвиля річки.

Берег бур і вітру…

Вранішньої години, коли сонце не поспішало, а спокійно й урочисто сходило над лісом трав, які підступали до прибережної смуги, такої години мені часто ввижалося: на тому боці річки, де кам’яні гори спускаються уступами до річки, — там, в ущелині, постійне житло вітру. Звідти він виривається і, розширяючись, перелітає через річку. Завжди в різних плащах, зважаючи на погоду, — то в сірому, коли на небі свинцеві хмари, то в темному, перед грозою, то в золотистому, коли навколо радісно і ясно, — завжди в різних плащах (скільки їх — не злічити!) пролітає він через ліс трав і прибережну жовту смугу і з виттям та свистом зникає. І раптом, коли його зовсім не ждеш, з’являється знову. Стомлений і виснажений від багатьох справ, виконаних ним десь далеко звідси, в степах, морях, полях, він все-таки жене бистрих бабок, пригинає до землі ліс трав, здіймає хвилі на Великій Повільній річці. Потім повертається до скель, у свою ущелину, щоб сховатися, згорнутись і заснути.

Отже, я швидко йшов до річки. Що ближче до берега, то дедалі частіше доводилося мені перебиратися через величезні яри. На схилах ярів дерева-трави жалібно шелестіли. Ось із-за дерев блиснула сталевим кольором річка, вкрита темними брижами.

Вибравшися з останнього яру, я побачив: на березі крутиться, курить піщаний стовп. Велетенські травини, що підступили до берега, вузькі і довгі, як шпаги, здригались, хиталися від основи до верховіть і гнулися, торкаючись піску. Все потемніло. Піщаний вихор гуляв берегом і квилів у гущавині. Я кинувся до своїх аркушів.