На північний схід, мій “верблюде”! На північний схід!
Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.
Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.
Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.
Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.
І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”
Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.
Стало веселіше. Ідеш і відразу визначаєш — зараз десята година ранку: жовті голівки козельця засинають, повільно й важко схиляються до землі.
Здавалося, квіти не тільки кажуть мені, котра година, а й перемовляються між собою. Була третя година дня, коли я почув (краще сказати — зрозумів!), що квітка кульбаби, закриваючись, каже до нечуйвітра, який росте поруч: “Чи скоро ти заснеш?” — “Ні, я ще годинку-другу ловитиму сонячний промінь”, — відповідав нечуйвітер.
Так, нелегка справа спіймати сонячний промінь. З якою казковою швидкістю летить він! За одну секунду оббігає земну кулю вісім раз. Лише казкар Андерсен зміг серйозно розповісти, як людина вирушила ловити сонячний промінь.
І ще мені здалося в перші дні подорожі, що трави чинять опір силі земного тяжіння і тягнуться, тягнуться слідом за сонячним променем.
Я йшов лісом і, дивлячись на квіткові годинники, підраховував, скільки кроків я роблю за годину, через скільки днів я вийду з лісу. За квітковим годинником я з’ясував, коли мій павук засинає, коли прокидається. І, щоб швидше закінчити подорож, я почав посмикуванням повідна раніше будити свою в’ючну тварину.
Я бачив, як деякі квіти перетворюють день на ніч: удень сплять, а надвечір прокидаються; бачив, що деякі квіти люблять менше поспати, а інші — більше.
Але вночі і я, і моя в’ючна тварина завжди відпочивали.
Залишився позаду ліс трав. Я йшов пустелею. Вітер мчав над нею, знімаючи вгору пісок, куряву. Віддалік, праворуч, виднілися гори. Уся місцевість була порита ярами. Там і тут несподівано виникали скелі. Їхня химерна форма і різноманітне забарвлення мене дивували, вражали. Обійшовши одну таку стрімку скелю, я спустився в яр, а коли почав підійматися, почув чиїсь голоси, що зливалися в одноманітне гудіння. Я виліз із яру, прип’яв до дерева в’ючну тварину і побіг до гори, звідки долинали голоси. Вітер із свистом вривався у глибоку ущелину. А там чути було глухе, скорботне гучання голосів, протяглий стогін, незграйний шум. Часом здавалося — грає орган надзвичайної потужності, часом — лунає тисячоголосий хор. Я вибрав хвилину, коли вітер трохи вщух, і поповзом пробрався в ущелину. Гудіння й гамір відразу ж оточили мене. У напівтемряві я намацав високий гладенький виступ, за ним другий, третій. Десь між цих виступів наростала злива звуків, голосів, шуму. Я зупинився, перевів подих, прислухався. Ні, все це мені не снилося. Я ясно розрізняв, як людські голоси зливалися в один лункий поклик. І я мимоволі вигукнув: “Іду на допомогу!”
Вперед, мій “верблюде!” На північний схід!
Я щойно побував… у черепашці, в звичайній черепашці-порцелянці, або ужовці, що її ставлять на стіл як прикрасу і для того, щоб класти в неї погаслі цигарки-недокурки. Яке безглуздя! Цю черепашку-попільницю хтось викинув у траву, а мені вона видалася горою з ущелиною.
Дуже часто в дитячі роки я пробирався до батькового кабінету, брав черепашку, прикладав її до вуха. Хіба знав я тоді, в ті дитячі часи, що черепашка — лише добрий резонатор, який посилює ті ледве чутні звуки, що їх звичайно ніхто не помічає? Ні, в різноголосому гудінні черепашки вчувався мені тоді плескіт морських хвиль і виття вітру в вітрилах каравели, що заблукала в океані, вчувалося важке зітхання Колумба: до землі не доплисти, уже не вірять йому матроси, як не вірив там, в Іспанії, король Фердінанд.
Привіт тобі, порцелянко, мешканко глибочини морської, мандрівнице хвиль голубих! Я йду на північний схід.
Не скоро я в дитинстві дізнався, що ти, черепашко, — хатка звичайного морського слимака і що цей слимак належить до величезної групи дивних істот, яких називають м’якотілими, або молюсками. Проте день, коли я про це довідався, зовсім не був нудним днем. Того ж дня я дізнався, що маленька черепашка, яку знайшов давньогрецький учений Піфагор дуже далеко від моря, глибоко в землі, підказала йому відкриття, таке ж велике, як і просте: там, де тепер суходіл, колись хвилювалося море. Адже закопувати черепашку так глибоко у землю людина не мала ніякої на те потреби. А дивного почуття зазнав я тут — у Країні Дрімучих Трав — після того, як про звичайну морську черепашку, що правила колись комусь за попільничку, подумав як про гору, наділену людською мовою, і пробирався ущелиною, в яку люди колись запихали недокурки цигарок і струшували попіл.
Вперед! На північний схід! Через вибої, западини, провалля, обминаючи їх, перестрибуючи, переповзаючи. Повз скелі і безладно розкидане бескиддя — на північний схід! Еге ж… Адже ці скелі — лише рінь, камінці… Діти легко підкидають ці камінці в повітря і ловлять їх…
Було десь опівдні. Сонце припікало. Пісок був гарячий. Гостре каміння різало ноги. Панувала та полуденна тиша, коли кожен звук відлунює особливо виразно і чути його далеко. Тіні скель були чорні й короткі. Раптом дивне одноманітне рипіння народилося в пустелі. Я зупинився. Прислухався. На мить запала тиша. А потім знову з тією ж одноманітністю залунало це рипіння. Воно ставало дедалі гучніше і різкіше; з кожним кроком я наближався до того місця, звідки воно долинало. І раптом — вирва! Я опинився на самісінькому її краю. Один необережний рух, і я покотився б униз, впав у неї. Хтось із великою майстерністю побудував у пустелі несподівану пастку, і будь-яка жива істота може туди впасти.