Величезні, із зеленими стовбурами дерева небачених обрисів оточували мене. Вони безнастанно здригалися від вітру. Кожне дерево злякано тремтіло, хиталося, хилилося майже до коріння. В повітрі стояв шум.

Я почав пробиратися крізь хащі, сповнені дивних звуків. Мене оглушували дзенькотливий шум, різкий свист, безупинний гул, безугавне тріскотіння й ревіння.

Тепле, вологе, задушне повітря обдавало мене, наче я опинився в джунглях.

Я розсував стебла, відхиляв величезне листя невідомих рослин. Яка розмаїтість рослинного світу! Пахощі накочувалися дужими хвилями. В голові паморочилось.

Де ж, де знайомі, з дитинства звичні пахощі трав: солодкий аромат хрестиків, гіркота полину, різкий лікарський запах ромен-зілля, терпкий дух м’яти? І як упізнати, як розрізнити серед трав, які видаються мені деревами, як упізнати найзвичайнісінький подорожник, конюшину, житницю, приворотень, жовтець, дзвоник? Звичайно, всі вони тут. Але я бачив величезне листя — широкі полотнища, що колихались під вітром; бачив полотна круглі і зубчасті, тонкі і плоскі, загострені, наче зуби пилки, блискучо-гладенькі і вкриті густим ворсом.

Листя то було притиснуте до стовбурів, то гойдалося на довгих черешках, то віялом вихоплювалося просто із землі. Ліани густо переплелися між рівних стовбурів і заступали мені дорогу. Очевидно, це були всім відомі ніжний в’юнок і чіпкий горобиний горошок…

Всі мої уявлення й відчуття сплутались. Я бачив інші розміри й барви, чув інші звуки, вдихав нові запахи. Як усе навколо мучило й примушувало страждати!

Дивні, небачені птахи перелітали з дерева на дерево… Чи птахи це?

Незрозумілі тварини, величезні й маленькі, стрибали і переповзали з місця на місце: серед них були яскраво-зелені, що зливалися з зеленню листя, чорні, що припадали до темного коріння, жовті й бурі, що повзали по землі. Всі вони перебували в безперервному русі. Все довкола то злітало вгору, то падало. Звичайно, це були зовсім не птахи і не звірі — це були незліченні види комах.

Яка цікава й грізна, нова й небезпечна ця країна!

ВИТВІР РУК ЛЮДСЬКИХ

“Ні, — сказав я сам собі, — годі!” Мені стає дедалі важче дихати. Я тут боюся зробити крок, не знаю, як ступити. Не розумію і ніколи не зрозумію, не назву всього, що мене оточує. Тут стало незрозумілим усе зрозуміле в житті. Я глянув на небо: воно було таке знайоме, звичне, з пухнастими сіренькими хмарками, що спокійно пливли у глибокому синьому небі, змінюючи легкі обриси. І завжди холодна синява стала для мене теплою, рідною. Тільки небо лишилося таким, як колись…

Треба роздобути, неодмінно роздобути крупинку, що відновлює зріст, і повернутися до людей! Було дві крупинки… Якісь тварини котили смердючу гору і разом з нею занесли крупинку. Я назвав їх чорними “лицарями”. А насправді? Я уявив собі життя в його колишніх масштабах: та це ж жуки-скарабеї! Жуки-гнойовики! Дожену… дожену! Відберу! Але від самої лише згадки про жуків на мене війнув огидний дух кулі, виготовленої з пресованого гною. Я ще не погнався за скарабеями, а мене вже почав душити аміачний дух гори гною, яку вони кудись котили.

Отже, залишається одне: піти на двобій з павуком. У нього в сітці друга крупинка. Але я згадав восьмиоке чудовисько, що розгойдувалося в повітрі, страшні щелепи-ножиці. Мотузки… липкі канати… Що робити? Я притулився до якогось дерева і скрикнув. від болю — в мене увігналася гостра голка.

З великими зусиллями я витяг із свого тіла кінець цієї голки, що відломився. Біль як від опіку. Відійшовши од дерева, я опустився на землю. Тіло було наче у вогні.

Щільною стіною стояли переді мною дерева, всі стовбури їх було вкрито такими ж самими голками. Дерева хиталися під вітром, шурхотячи пласким зубчастим листям. Кожний зубець листка теж мав голку на кінці. Кропива!

Треба прикласти до опеченого місця жменю сирої землі. Від цього має полегшати. Простягнув руку, разом із жменею землі підняв… дерев’яну ложку. Дерев’яна ложка? Я дивився на неї і дивом дивувався: як зручно її тримати в моїй руці — руці людини, яка зменшилася в багато-багато разів. Чи це лише кусок дерева, випадково подібний до ложки? Гра природи? Авжеж! Але ложку вкрито лаком. Ось у кількох місцях лак потріскався. Як старанно виточували цю ложку! Витвір рук людських?! Думчев! Невже ця маленька ложка — ознака життя людини серед трав? Не знаю, не здогадуюсь, як можна без ножа виготовити тебе, маленька ложко! Але добре відчуваю, як через цей кусок деревини, який я тримаю в руці, передається мені тепло іншої людської руки.

РЯДЖЕНІ І ФОКУСНИКИ

До павукової сітки я дійду. Крупинку заберу. Вздовж і впоперек пройду Країну Трав і знайду людину, яка виготовила маленьку дерев’яну ложку. Розшукаю Думчева. Так я казав собі. В ті хвилини мені й на думку не спадало, що, може, тут давно немає того, кого я збираюсь шукати, і що дерев’яну ложку, яку я так міцно стискаю в руці, Думчев загубив, можливо, тридцять-сорок років тому.

Отже, я вирішив здобути крупинку зворотного зросту, яка зачепилась у павутинні. Вирішив, але відразу ж задумався. Куди йти? Як знайти шлях до сітки павука?

Коли я біг за скарабеями, моя тінь бігла попереду. Отже, тепер треба йти так, щоб тінь наздоганяла мене.

Велетенський птах з шістьма ніжками, з прозорими вузькими довгими крилами злетів угору, спустився і поліз по стовбуру дерева, біля якого я стояв. Я ступив убік. Він спустився із стовбура і рушив просто на мене.

Я відбіг, спотикаючись об коріння, і причаївся за іншим грубим деревом. То оса! Вжалить — загину! Добре, що я зразу помітив її і відбіг. Вона миттю розправилась би зі мною.

Але, стоячи за деревом, я вдивився в хижака і розсміявся. У неї немає жала! Вона абсолютно не шкідлива. Ось наочний приклад до вчення Дарвіна. Мімікрія. Наслідування форми і кольору крил оси. Це метелик-склівка, його крильця прозорі, як у оси, — вони не вкриті пилком. Птахи давно знищили б метеликів-склівок, та грізне вбрання оси рятує їх.

Внизу біля коріння, де я пробирався, була півтемрява, тепла й волога. Немовби я опинився в погребі — напівтемному і вогкому, сповненому випарів від гниття овочів. Несподіванка змінювалась несподіванкою. Яку цьому лісовому маскараді відрізнити справжнього хижака від рядженого? І я то ховався за дерево, то накривався листком, то припадав до землі, непорушно завмираючи. Але скільки разів це було даремно — я ховався не від хижака!

Справді, я хотів був переступити через дві палички, що лежали поряд: вони перегородили мені дорогу. Та раптом одна з них відокремилася від другої, штовхнула мене й поповзла. Переляканий, я впав. Але, придивившись, зрозумів: гусениця! Кому не відомо, що єдиний захист деяких гусениць від хижаків — наслідування палички формою і кольором.

Щось лунко і дзвінко загуло коло величезного куща. На його вершечку злегка погойдувались малиново-рожеві кулі. Колір їхній підказав мені: це конюшина. А велетенська комаха, яка так лунко гула, — джміль. Небезпечне сусідство! Я сховався під кущ. Тут, під кущем, я побачив другого джмеля. Де ж рятуватись?

Та виявилося, що в джмеля тільки два крила, зовсім як у мухи. Знову фокус — це не джміль, а муха-волохачка. Скрізь ряджені! Волохачка у вбранні джмеля! Так відлякує вона ворогів.

Не тільки ряджені, але й фокусники заповнили світ, у який я попав. Ось упала на землю якась істота. Вона неначе кепкує з мене: гепнулася на землю, миттю зігнула своє тіло — знялася вгору.

Фокусник — жук-ляскун.

Я йшов уперед. А гра навколо тривала. Гра йшла у наростаючому темпі. Мімікрія проявлялася довкола мене у найнесподіваніших формах: фокуси, хованки, костюми, взяті напрокат у сусіда-хижака…

Я перебігав з місця на місце. Як я стомився від цього маскараду!.. І ніяк мені іти! Не дійти, не дістатися до павукової сітки, де залишилася рятівна крупинка.