Але Артемові пощастило зустрітися з старезним дідом, який уже ледве чув, і довідатися від нього, що в цій самій печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей — в тому числі зброю і ще щось. Де поділися потім ті знахідки, дід не знав. Зникли десь — от і все.

Проте для Дмитра Борисовича, який зацікавлено вислухав те повідомлення, це було далеко не все. З досвіду він знав, що дуже часто отакі немов незначні, дрібні знахідки приводять потім до великих археологічних відкриттів, якщо натрапити на правильний шлях пошуків. Він охоче розповів про такі відкриття юнакові. Саме з цього і розпочалося гріхопадіння Артема як геолога. Він захоплено слухав барвисті розповіді Дмитра Борисовича, безнастанно дивуючись: адже раніше йому ніколи й на думку не спадало, що археологія — така цікава наука!

— Це тому, юначе, що ви ніколи не стикалися близько в практичною роботою археолога, — посміхався собі у вуса Дмитро Борисович, бачачи, як палають великі чорні очі Артема.

Вечорами Артем і Ліда запалювали багаття. Було приємно, коли всі четверо сідали навколо вогню під величним дахом зоряного неба, коли все навкруги здавалося таким таємничим і темрява дедалі ближче підступала з усіх боків до палаючого гілля. Підкоряючись наполегливим проханням Артема, Дмитро Борисович починав розповідь про діла сивої давнини — так мальовниче, ніби він сам був свідком тих далеких подій. Навіть Іван Семенович слухав археолога уважно, хоча при нагоді й кепкував з захоплення своїх молодих співробітників “мертвою наукою”. Справді, Дмитро Борисович, який пристрасно любив археологію, зумів запалити любов до неї і в своїх слухачів.

Перед очима Ліди і Артема виникали дивні картини давно минулого життя, що вирувало колись у цих краях. Племена стародавніх скіфів, сармати, греки, перси проходили перед ними. Великі й могутні народи з’являлися на історичній арені, воювали з своїми сусідами, перемагали в кровопролитних боях або зазнавали жорстокої поразки…

Червоні язики полум’я звивалися над багаттям, спліталися з чорним димом… Артем слухав археолога, поклавши голову на руки й не зводячи очей з багаття. І йому здавалося, що він не тільки чує голос Дмитра Борисовича, а й бачить героїв оповідань ученого.

Найбільше подобалося юнакові слухати розповіді Дмитра Борисовича про стародавніх скіфів. Таємничий народ, скупчення різних племен, які поступово розвивалися, переходячи від нижчої стадії розвитку до вищої, кочівники, мисливці, землероби, — вкрай зацікавили Артема. Народ, який не залишив по собі ніяких письмових пам’яток, про який можна було дещо довідатися тільки з окремих творів стародавніх грецьких або деяких римських істориків та з археологічних розкопок могил, порослих густою травою, — захопив Артема своєю дивною долею. З Південного Сибіру та Казахстану в Аральських степах скіфські племена змішалися з спорідненими народами й перекочували у Причорномор’я, на Україну. Потім їх вибили з тих степів у Крим, Малу Азію й Балкани кочівники-сармати. Частина скіфів, можливо, більша, змішалася з прихідцями й влилася в їхній склад, формуючи перших праслов’ян на терені сучасної України… Перші праслов’яни, наші предки! Як це було романтично!

Отак студент-геолог несподівано для самого себе раптом захопився археологією. І тепер, як уже знає читач, трапилася така чорна зрада з боку Дмитра Борисовича і Ліди! Артем розсердився. Читач пам’ятає, напевне, також, що Артем вирішив щось зробити — наперекір усім. Що саме?

Зараз ми про це дізнаємось.

У неділю можна було, звісно, поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він підвівся раніше ніж звичайно. Нишком одягнувшися, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, узяв свою карбідку, кирку й інші речі.

Тільки Діана помітила, що він кудись зібрався. Собака уважно подивилася на Артема, чекаючи, мабуть, звичних жартів, до яких юнак був завжди такий охочий. Але Артем вийшов з хати мовчки. Тому і Діана вирішила мовчати. Вона знову поклала голову на лапи й заплющила очі.

Вийшовши з дверей, Артем озирнувся — чи не помітив його хто-небудь? — і попростував прямісінько на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче пробирався крізь високий бур’ян, час від часу рубаючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його ворог.

Ось і вхід до печери. Артем на хвилинку спинився, запалив карбідку і тоді ввійшов. Знайомий вхід, знайомі трохи вологі стіни. Так. А де ж завал, про який казав Дмитро Борисович? Довго шукати не довелося. Невеличкий отвір у стіні в глибині печери вказував шлях. Артем нікого не чекатиме. Адже вчора його не запросили у розвідку, тож сьогодні і він нікого не запрошуватиме. Якщо справа обернулась так — і притому не з його вини! — він ніде сам. Піде і, безумовно, щось знайде, зробить якесь цінне і важливе відкриття. Отже, вперед!

Хід у печері одразу за розкопаним завалом став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і яскраво відбивали біле світло карбідки. Це була вже велика печера, справжня недосліджена печера, невідома і загадкова, Артем з насолодою вигукнув:

— Ого-го!..

Голосна луна озвалася десь далеко попереду, завмерла вдалині і знову виникла, але вже далі. Здавалось, її відгуки бігли вздовж ходу, розсипалися на окремі звуки, наче скалки, збуджували якісь інші, дивні, загрозливі голоси, зовсім не схожі на попередній вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, таємничою мовою.

“Ні, не кричатиму більше. Стає навіть моторошно”, — подумав Артем, освітлюючи шлях карбідкою.

Аж ось хід поширшав. Грунт став м’якший. І несподівано Артем помітив, що він опинився на роздоріжжі. Хід у цьому місці роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Наче малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його так старанно перерисував Дмитро Борисович. Артем пізнав його одразу. Глибокими грубими лініями на камені було зображено людську голову в профіль. З-під башлика виднілося коротко підстрижене волосся. Обличчя людини було суворе, похмуре, прямий короткий ніс, маленька борідка. Обличчя людини далеких стародавніх часів… Може, це скіф? Напевне, скіф. Саме такими суворими, мужніми і уявляв собі Артем тих стародавніх кочівників. Суворими, мужніми і разом з тим відзначеними якоюсь своєрідною красою і гордістю…

Хвилину Артем мовчки дивився на цей малюнок. Дивне почуття оволоділо ним. Вперше в своєму житті він зіткнувся із справжньою пам’яткою сивої давнини. І подумати тільки, що колись, понад дві тисячі років тому, тут стояв стародавній митець і вирізував на камені цей малюнок, — отут, біля стіни, де стоїть тепер Артем!..

Втім, куди ж іти? Праворуч чи ліворуч?.. Як вирішити?..

Раптом Артема наче щось підштовхнуло: безперечно, треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку! Звичайно, ось під малюнком стріла теж указує цей напрямок. І як він її одразу не помітив? Артем не вагаючись пішов праворуч.

Цей новий хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він наче обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять-двадцять і Артем спинився здивований. Хід несподівано закінчився. Його перетяла полога стіна і м’якої землі…

“Мабуть, теж завал”, — подумав незадоволено Артем.

Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Невже ж це й усе? Хіба ж можна повертатися з порожніми руками? Ні, треба шукати. Може, він обрав неправильний шлях, треба було рушати не праворуч, а ліворуч? Та ні, адже стріла під малюнком явно вказувала напрямок. А може, тут є десь боковий отвір?

Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, ніде жодного отвору… І раптом йому перехопило подих.

У стіні перед собою він побачив ледь помітні сліди мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він побачив, що стіну складено з окремих каменів. Камені було покладено один на один і скріплено темною глиною. Кам’яна стіна виходила, здавалося, з самого грунту і підносилася до стелі ходу. Як же він не помітив її одразу?..