Про це не було часу думати. Пролунав рішучий голос Івана Семеновича:

— Товариші, за новим отвором немає газу!

Справді, з нового отвору газ не витікав. Можна було навіть помітити, що сірий газ, навпаки, тонкими цівками потроху стікав з печери в новий отвір. Значить… значить, за кам’яною стіною чисте повітря? Артем не встиг подумати.

— Товариші! Перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затамувати подих і пробігти крізь газ, — радив Іван Семенович. — Не можна гаяти жодної хвилини, бо чим далі, тим важче буде це зробити. Артеме, чи зможете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам і Ліді!

Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі газові хвилі, наче у воду. Через кілька секунд його голова вже виринула біля Артема. Геолог віддихався і мовив:

— Тепер давайте спробуємо пірнути й перенести Ліду вдвох. Так буде надійніше. Дмитре Борисовичу, я вважаю, що ви впораєтеся самі! Ну, товариші, разом! Раз… два… три!

Удвох з Артемом, тримаючи непритомну Ліду, Іван Семенович кинувся униз. Артем намагався не дихати, він механічно повторював усе те, що робив геолог. Сірі хвилі газу пливли і пливли перед його широко розплющеними очима. Тепер він уже не бачив нічого, все сховалося під непроникною ковдрою газу. Одне тільки Артем виразно відчув біля себе — Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові, по суті, лишалося тільки підтримувати Ліду і ані на крок не відставати від геолога. Ноги спотикалися і ковзали по гладкому камінню, а мети не було видно, і дихати було нічим, груди, здавалося, от-от розірвуться від напруження… Ні, все одно вперед, вперед будь-що!

Ще кілька кроків — останніх, бо більше Артем не міг би зробити! — і газ навколо мовби порідшав. Чи це пробивається крізь нього світло з нового отвору?.. Враз голова Артема виринула з-під газу. Значить, можна дихати?..

Як риба, хапаючи широко відкритим ротом повітря, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покривом сивого газу. Ось він, новий отвір… проте де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся об гострий камінь. Ще зусилля… як важко ступити останні кроки до отвору!..

— Вище, вище, — чув Артем підбадьорюючий голос Івана Семеновича. — Дмитре Борисовичу! Не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі! Вже лишилося зовсім мало!

З останнім, граничним зусиллям Артем майже впав на край отвору, на холодну й вогку вапнякову брилу. І більше він уже не міг рухатися, не міг навіть тримати Ліду. Сили остаточно покинули юнака. Добре, що Іван Семенович підхопив його.

І все-таки ноги і руки Артема, мабуть, рухалися самі по собі, бо він якось пересунувся в отвір і повис з другого його боку головою вниз. А потім, — він і сам не знав, к це трапилося, він упав, скочуючись по скелі. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось схопитися. Юнак скотився вниз, на якесь каміння. Але йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все тіло остаточно відмовилося служити йому. І знову лишився тільки самий слух…

От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда?.. Коли б розплющити очі! Втім, це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси міг іще сприймати Артем. Ось голос Івана Семеновича — і як він може лишатися таким рішучим, енергійним, не забуваючи ні про кого, прагнучи всім допомогти!..

— Давайте мені вашу руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до самого вашого обличчя.

— Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… ви надто довго були внизу… і впадете… впадете з Лідою…

— Ліда вже там, за отвором. Давайте руку! Та чи чуєте ви, я наказую вам, давайте руку!

Пауза. Тільки чути якесь шарудіння… чи шелест, не можна зрозуміти…

— Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!

— Зачекайте хвилинку… тут, під моїми ногами, здається, Діана… я підніму її…

— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!

— Зможу… ось уже взяв… беріть тепер ви, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав, і я не можу намацати його… та де ж він?..

— Швидше, Дмитре Борисовичу! Швидше сюди! Киньте ви той фотоапарат, не до нього зараз! Мерщій сюди! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися новий завал!..

— Загубив фотоапарат… Ах, який я необережний! Та ні, я не шукаю вже його… а може, все-таки?

— Мерщій сюди, я вам кажу! Негайно!

— Іду, іду!

Знову щось гупнуло. То, мабуть, перекинули сюди Діану… А де ж Іван Семенович? І Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що таке казав Іван Семенович про завал?..

Мов відповідаючи утрудненим, незграбним думкам Артема, пролунав глухий і важкий гуркіт. Здавалося, щось велетенське відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче й нижче, гучніше… Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця” зіткнулися й покотилися в якусь прірву, розбиваючись одна об одну.

Навколо все здригалося, все тремтіло і гуло. Самий грунт здригався під безживним тілом Артема. Так тривало хвилину, а може, більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли й сам він безнастанно судорожно здригався від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..

Нараз усе вщухло. На зміну божевільному гуркоту прийшла тиша. Безконечна, всепоглинаюча тиша, яка дратувала зараз більше, ніж найстрашніший гуркіт, дратувала тим, що вона була остаточно незрозумілою. Проте чи ж тиша це була?..

Стомлені вуха юнака вловлювали ще якісь звуки, ніби десь час од часу падало каміння… чи то була лише запізніла віддалена луна?..

Проте чи не однаково? Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… він лежить нерухомо і неспроможний поворухнути жодним м’язом… Все одно хай буде, як буде, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… зрештою, може, все це лише сниться йому, бо ж не можна, щоб стільки страшного трапилося одразу!..

Гострий камінь боляче муляв плече. Артем не міг поворухнутися, щоб відсунутися від нього, позбавитись пекучого болю. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це скидалося на сон, але не було сном. У сні людина цілком віддається неіснуючим химерним образам, а Артем весь час відчував умовність своїх привидів, реально відчував гострий камінь, відчував біля себе навіть нерухому руку Ліди… Так, так, це рука Ліди, він напевне знає: тепла і нерухома рука, що лежить на землі прямо поряд з ним. Ні, це не сон!

Очі Артема все ще були заплющені. І все-таки він, здавалося, бачив навколо себе сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони, ті хвилі, пропливали над Артемом, як у горах, низько-низько, над самою головою людини пропливають похмурого дня важкі, холодні й кошлаті хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати.

І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Кам’яні велетні височіли навколо нього рівними, округлими колонами, як стовбури величезних дерев. Чому дерев?.. І ось мариться знову те шипіння, те дратуюче шипіння, набридливе і невпинне… невже й сюди доходить той газ? Але ось шипіння якось змінилося, воно нагадувало тепер уже шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні, неможливі привиди оточують його!..

Юнак навіть спробував посміхнутись, але з того нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився йому. Це було дуже схоже на якусь тяжку хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи й розуміючи, втрачає можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він чує шелест листя, а не шипіння газу!

Той шелест то посилюється, то стихає. Зовсім так, якби вітрець, пролітаючи над лісом, похитував верхівки високих дерев… В такому лісі, мабуть, приємно було б співати пісень, блукати по зеленій м’якій траві між товстими стовбурами… “Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, та й схилилися верхи до купочки…”

Чому Артем згадав цю пісню, він не знав. Може, тому, що шелест листя, нерівний і уривчастий, нагадав йому ту мелодію?.. Проте яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею. Іван Семенович казав там, у підземному ході, що вони опустилися принаймні метрів на двісті. Звідки ж тут дерева й листя?.. І все-таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія бринить і бринить, не зникає… Яке дивне марення! Ну що ж, хай мариться, все одно!