— Ви вважаєте, що мені треба тікати?

— Безперечно. Через кілька годин вас заарештують.

— Сюди не так легко увійти.

— Я знаю. Ну що ж, ви зволічете свій арешт ще на кілька годин. Тепер вони не зупиняться ні перед чим. Кожен рятує свою шкіру. Ще не пізно, ви можете захопити з собою чималу суму цього, що у вас на віллі, креслення одного-двох Мідасів і розпочинати все спочатку. В Тихому океані знайдеться затишний острівець, а можна до якої-небудь бананової республіки.

— Але ж…

— Що? Вам доведеться багато залишити? Ну що ж, тут ви нічого не вдієте. Ви відкусили такий шмат, якого не вдалося проковтнути. Крім того, ви порушили найпершу заповідь: “Живи і дай жити іншому”. Для чого вам було влаштовувати цю ідіотську дуель з Дарлінгом? Як бачите, останній постріл залишився за ним, і, будьте певні, він не промахнеться. Гартман вас обережно попередив з самого початку, але ви тоді ні на кого не зважали.

А як би вам зараз пригодився такий спільник, як Дарлінг. Ви одразу б опинилися на коні…

— Я хотів… — надтріснутим голосом почав Мечислав.

— Я знаю, ви хотіли фюрерства, ви спали і бачили себе диктатором. Що ж, ви б мали диктаторство, вони самі вам би принесли його на золотій тарілочці. Вони — і Лебон, і Корд, і Монфелер — сплять і бачать диктатора такого, як ви. Слинявий, медузоподібний Губерт їх не влаштовує. Але це не робиться так відверто. В народі фюрери й вожді більше не популярні, як ви цього не розумієте?

— До чого тут народ?

— Я дотримуюсь вашого погляду на цю босоту, що вошколубиться внизу, але інколи на неї треба зважати. Дарлінг, і Корд, і Лебон, і всі вони це добре знають і бояться не тих, що нагорі пишуть закони, а саме тих, що внизу. Тих, які одного чудового дня можуть відмовитись ці закони вважати законними. Потім ще одне. Ви сподівалися диктувати таким, як Дарлінг. А це вже була абсолютна дурниця. Гітлер — ідеальний фюрер — ніколи не дозволяв собі такої, наприклад, розкоші, як посваритися, скажімо, з Круппом.

— Але ж ви допомагали мені звалити Дарлінга, а тепер таке кажете, — схопився на ноги вражений Живокіст.

Ферч поблажливо посміхнувся. Так посміхаються дітям, які допитуються, куди дівається дірка, коли з’їдається бублик.

— Так, я вам допомагав і не шкодую, що робив це. На цій допомозі я нажив собі неабиякий авторитет і політичний капітал. Тепер усі вони, і в першу чергу Дарлінг, зрозуміють, хто такий старий Джім і на що він здатний. Тепер вони не будуть шкодувати грошей на утримання “Товариства Джіма Ферча”.

— Викликайте вертоліт, — стримано сказав Живокіст.

Він усе ще намагався видаватися спокійним. Поки Ферч набирав номер телефону, Живокіст якось механічно увімкнув телевізор. З екрана на нього глянуло знайоме обличчя. Мечислав аж відсахнувся. Це був Гартман. Ще не почувши жодного слова, Мечислав зрозумів, чому Гартман виступає по телебаченню. Він схопив із столу масивну золоту попільничку і з усієї сили пошпурив нею просто в ненависну Гартманову пику.

Екран вибухнув і згас, але Ферч навіть не озирнувся.

— Ферч і його охорона кудись від’їздять, — доповів Мідас Нуазе, — разом з ними їдуть ті, що охороняли віллу. Залишилися тільки Мідаси.

Нуазе енергійно потер руки.

— Здається, ми зараз не просто втечемо, ми прихопимо з собою Живокіста. Було б дуже шкода, якби він утік так, як тікає Ферч.

На порозі виріс Живокіст. Якусь секунду він дивився на них мовчки, чи то намагаючись прочитати, що робиться в їхніх душах, чи то підшукуючи слова, щоб якомога спокійніше повідомити про втечу.

— Зараз прилетить вертоліт, і ми мусимо полишити цю віллу, — сказав він. — Збирайтеся!

Франсуа не зрушив з місця і нічого не відповів. Вичекавши ще кілька секунд, Мечислав додав:

— Як знаєте. Не хочете збиратися, полетите так як є. Ми міняємо базу, в моєму кабінеті на столі лежить портфель, захопи його.

Мідас на хвилинку завагався, йти йому чи ні, і це не міг не помітити обережний Живокіст. Він підозріло глянув на Мідаса. Роботи мусять виконувати накази негайно, що ж це? Мідас нахилив голову в знак згоди, вийшов. І Живокіст заспокоївся.

— Ну, — сказав він, — зараз ми покинемо цю гостинну віллу. Ви будете шкодувати за нею, мосьє Нуазе?

— Ми нікуди звідси не поїдемо, — якось тихо і байдуже відповів Нуазе.

— Я примушу вас! — закричав Живокіст.

Його нерви помітно зраджували. Стільки довелося пережити за останні години — це було не дивно. Живокістові вже не хотілося ні демонструвати своєї моральної зверхності, ні хизуватися своєю силою і залежністю Нуазе.

— Підете, підете, голубчику, — просичав він, — підете туди, куди вам звелять! Ще й як любенько підете!

— Ба, не піду, — мало не позіхнув Нуазе.

Живокіст вихопив з кишені пістолет і закричав так, ніби йому доводилося командувати цілою колоною військовополонених:

— Марш у двері!

Раптом перед ним мигнула якась тінь. Це повернувся Мідас. Нерви Живокіста не витримали, й він натис на гашетку інстинктивно. Постріл пролунав дуже гучно, ніби вистрілили з гармати, дзенькнула куля, вдарившись об пластроловий Мідасів панцир.

Мідас випередив його. Електронний мозок Мідаса в соті долі секунди збагнув і передбачив усе. Хруснув суглоб, почувся крик Живокіста, брязнув об підлогу пістолет. Нуазе обома руками вхопив Живокіста за плечі… Але тут, у вузеньких дверях, Нуазе й Мідас завадили один одному. Живокіст рвонувся так, що його піджак залишився в руках Нуазе, і, гуркочучи черевиками, наче танк, побіг у глибину коридорів.

Коридори сповнювались металевим гуркотом. Це бігли вірні Живокістові Мідаси-охоронці. За кілька секунд вони будуть тут!

— Тікайте, я спробую їх затримати! — гукнув Мідас, виштовхуючи Нуазе до коридора.

І тут Мідас повів себе так, як належало вести електронній машині. Цього разу він знову став першокласним роботом З електронним мозком, який в лічені долі секунди устиг все охопити й все збагнути.

— Візьміть, — встромив він у руку Нуазе великий шкіряний портфель, що валявся на підлозі, — візьміть і біжіть на берег, бо вони ще можуть патрулювати на шосе!

Нуазе побіг коридором до виходу. Гуркіт наростав, Мідаси були вже зовсім поруч. Франсуа здавалося, що вони дихають йому просто в потилицю. І раптом там, позаду, сталося щось таке, ніби зіткнулися два кур’єрських поїзди.

“Мідас зчепився з тими, — подумав Нуазе, — невже загине?”

Він думав про Мідаса як про живу людину, і це його зовсім не дивувало.

Нуазе вибіг у двір вілли. Тут нікого не було. Ферчисти поїхали ще раніше, а Мідаси з надвірної охорони десь зникли. Великою була спокуса вибігти на шосе, але Нуазе зрозумів, що Мідас мав рацію, треба бігти до берега океану. На шосе кожної миті можуть з’явитися або ферчисти, або Мідаси. Мідаси будуть відступати до вілли, а тих, живих посіпак міг послати по Живокіста Ферч.

Нуазе не знав, де йому заховатися на пустельному пляжі, але все одно біг у напрямку до океану. Це були перші хвилини волі за стільки років! Правда, це ще не була справжня воля, але й бранцем він себе більше не вважав. Тепер його могли вбити, роздерти на шматки, все що завгодно, тільки не заполонити знову.

І раптом Франсуа зупинився, а потім щодуху побіг назад до вілли. Ганьба, яка ганьба! Він одурів, сп’янів від волі й залишив своє дітище напризволяще. Може, Мідас там зараз гине… Чого варті його моральні принципи, чого варте все те, чому він учив Мідаса, коли в рішучу хвилину сам Нуазе виявився боягузом! І Нуазе збіг на ґанок вілли.

Двері так різко відчинилися, що Франсуа ледве втримався на ногах. Це вибіг Мідас. У руці він тримав Живокістів пістолет. Позад нього з грюкотом зачинилися двері, й було чутно, як з того боку забарабанили переслідувачі.

— Я встиг заблокувати систему, тепер вони не зможуть вирватись, — сказав Мідас, тягнучи Франсуа вниз по сходах, — двом я встиг вимкнути живлення, решта ледве не вимкнули мене.