Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев'ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.

— Усе гаразд? — поспитав він. — Ти, здається, не змінився, Фродо!

— Та й ти також, — відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.

Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум'я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди — на ланах та на гілках дерев — виблискувала свіжа зелень, умита дощем.

Гандальфові прийшла до пам'яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.

Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.

— Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?

— Та як не крути, з усіх боків, — відповів чарівник. — Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту — власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть вони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади — ті просто загрожують загибеллю… Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає — але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ — а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш — пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]

— Який жах! — зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць — то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.

— Чи давно ти про це знаєш? — спитав нарешті Фродо. — А Більбо теж знав?

— Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд — . так це з ним самим. Він казав, що «перстень не давав йому спокою», він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.

— Так, про це він попередив мене у листі,- сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.

— Вельми розумно, — схвалив Гандальф. — Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв'язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. «Я став немов тонкий, розтягнутий», — скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.

— Ну, а ти? Чи давно це знаєш? — знову спитав Фродо.

— Взагалі я знаю багато з того, що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? — міркував чарівник. — Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П'яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень — без сумніву, один зі Старших, — потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його «виграв», і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його «подаруночком на день народження». Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.

— Хто він такий? — спитав Фродо. — Я про нього ніколи досі не чув.

— Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш — от як тепер, не знаю. Але він — один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.

Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: «Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо».

Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.

— Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? — схвильовано спитав Фродо. — Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?

— Йому відразу покращало, — сказав Гандальф. — Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я — єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м'які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.

Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас — милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Розпоясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.

Фродо пересмикнуло:

— Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?