Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одухотвореною і квітучою. На щоках її грав рум'янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, наукові книжки розвіяли ці думки, але сьогодні він прочитав в очах Рут щось таке, чого не можна було висловити людською мовою, — він прочитав у них кохання. Те саме кохання світилося й у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом він раптом відчув втому — неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Усе дратувало його. Він пригадав, як за цим самим столом, де тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів і виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ні освіченості, ані витонченості манер, яких не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десятки тисяч століть — ба навіть сотні тисяч, мільйони століть, — і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати і кохати. Він знайшов під столом руку Рут, потиснув її і відчув потиск у відповідь. Рут глянула на нього, і очі в неї були променисті й ласкаві. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що в очах Рут він бачив лише відблиск того вогню, що палав у його очах.

Навпроти нього, праворуч од містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз вказав йому на Мартіна як на прихильника соціалістичного вчення. Суддя глянув на Мартіна з поблажливим батьківським жалем. Іден подумки усміхнувся.

— Згодом це у вас мине, юначе, — лагідно озвався суддя, — Час — найкращі ліки від усіх юнацьких хвороб. — І, звертаючись до містера Морза, додав: — Не думаю, щоб у таких випадках суперечки були доцільні. Хворий через них тільки стає норовистий.

— Це правда, — поважно відповів містер Морз. — Але іноді не вадить застерегти хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, але якось силувано. День був занадто довгий, працював він з самого ранку дуже напружено, і все це далося взнаки.

— Нема сумніву, — сказав він, — що ви обидва чудові лікарі, але якщо вас хоч трохи обходить думка вашого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що діагноз поставлено неправильно. Ви самі слабуєте на ту хворобу, яку приписуєте мені. Я до неї несприйнятливий. Соціалістична філософія, що напівперетравлена шумує у ваших жилах, мене не зачепила.

— Спритно, спритно! — пробурмотів суддя. — Це випробуваний маневр у суперечці — помінятися місцями з противником.

— Я роблю висновки з ваших власних слів, — сказав Мартін. Очі його блиснули, але він стримався. — Бачте, пане суддя, я чув деякі ваші передвиборні промови. Ви переконали себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтесь урвати сили в дужчих.

— Але ж, юначе...

— Не забувайте, що я чув ваші передвиборні промови! — застеріг суддю Мартін. — Ви говорили про впорядкування внутрішньої торгівлі, про врегулювання діяльності залізничного тресту й нафтової компанії, про охорону лісів і ще про тисячі всяких обмежувальних заходів, які, власне, збігаються з позицією соціалістів.

— А по-вашому, прояви надуживань не треба приборкувати?

— Не в тому річ. Я просто хочу сказати, що ви кепсько поставили діагноз і що я анітрохи не заражений мікробом соціалізму. Це вас, а не мене, точить той мікроб. Щодо мене, то я запеклий ворог і соціалізму, і вашої нечистої демократії, яка є не що інше, як псевдосоціалізм, замаскований облудними словами, що не витримують найменшої критики. Я реакціонер, такий переконаний реакціонер, що моїх поглядів ніколи не зрозуміти таким людям, як ви, бо ваші очі затуманені словесами про організоване суспільство і не досить гострі, щоб прозирнути крізь цей туман. Ви вдаєте, ніби вірите, що виживає й панує дужчий. А я вірю в це насправді. В цьому й різниця. Коли я був трохи молодший — молодший на кілька місяців, — я думав так само, як і ви. Це тому, що світогляд ваш і таких, як ви, справляв на мене певний вплив. Але гендлярі та крамарі навіть у найкращому разі полохливі правителі; вони все життя хрюкають над коритом, шукаючи поживи, і я вернувся, якщо хочете, до аристократизму. В цій кімнаті я єдиний індивідуаліст. І мої сподівання не на державу. Мої сподівання на дужу людину, вершника, що з'явиться врятувати гнилу державу від загибелі.

Ніцше мав рацію. Я не стану гаяти часу — пояснювати вам, хто такий Ніцше. Досить того, що він мав рацію. Світ належить дужим, котрі водночас і шляхетні і не бабраються в свинячому кориті крамарства та гендлю. Світ належить справжнім аристократам, великим білявим бестіям, що гордують компромісами і не лякаються казати «так». І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська моральність золотої середини не врятує. Я знаю, що все це для вас китайська грамота, і не трудитиму більше вам голови. Але пам'ятайте одне: на весь Окленд не знайдеться й півдесятка індивідуалістів, проте один із них Мартін Іден.

Давши цим зрозуміти, що скінчив суперечку, Мартін обернувся до Рут.

— Я сьогодні дуже стомився, — сказав тихо. — Мені хочеться кохання, а не розмов.

Мартін пропустив повз увагу слова містера Морза:

— Ви мене не переконали. Всі соціалісти — єзуїти. Це головна їхня ознака.

— Нічого, ми ще зробимо з вас доброго республіканця, — додав містер Блаунт.

— Мій вершник з'явиться раніш, ніж це трапиться, — добродушно відказав Мартін і знов обернувся до Рут.

Але містер Морз не вдовольнився. Він не терпів ледарства й нехоті до доброзвичайної солідної роботи у свого майбутнього зятя, поглядів якого не поважав, а вдачі не розумів. Тож містер Морз завів розмову про Герберта Спенсера. Містер Блаунт вторував йому, і Мартін, як тільки почув ім'я свого улюбленого філософа, став мимохіть наслухатися до слів судді, який поважно й самовдоволено критикував Спенсера. Містер Морз раз у раз поглядав на Мартіна, немов кажучи: «Чуєте, голубе?»

— Галасливі сороки, — пробурмотів Мартін, не припиняючи розмови з Рут і Артуром.

Але денна робота і вчорашній вечір, проведений з «справжніми людьми», не минули без сліду; до того ж його й досі ще дратувало те, що він устиг прочитати в трамваї.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Рут, помітивши, що Мартін ледь стримується од вибуху.

— Немає бога, крім непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його, — саме виголосив суддя.

Мартін ту ж мить повернувся до нього.

— Дешевий дотеп, — спокійно зауважив він. — Уперше я почув ці слова в Сіті-Гол-парку від одного робітника, нездатного на щось розумніше. Відтоді я часто їх чую, і щоразу мене нудить від їхнього безглуздя. Ви б хоч посоромились! Ім'я цієї великої шляхетної людини в ваших устах, немов крапля роси в помийній ямі. Яка гидота!