— Я не зовсім розумію...

— Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п'янієте». Хіба ж то я маю п'яніти, саме я?

— Та кожен може сп'яніти.

— Атож, звісно, — посміхнулась вона. — Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп'яніти» — оце було б сказано нормально.

Рут принесла граматику, підсунула свого стільця ближче до Мартіна, — тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй, — і сіла поруч. Вона розгорнула книжку, і їхні голови зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Та коли вона заходилася пояснювати відміни дієслів, Мартін забув про неї. Він ніколи не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його.

Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все своє життя юнак тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась вона йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, намагаючись уникнути дотику, що проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.

РОЗДІЛ VIII

Минуло кілька тижнів. Мартін Іден вивчав граматику, переглядав порадники, які розповідали про гарні манери, і жадібно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола він не бачився зовсім. Дівчата з «Лотосу» ніяк не могли збагнути, що це з ним сталося, і засипали Джіма запитаннями, а деякі хлопці, котрі боксували у Райлі, були навіть раді, що Мартін більше не приходить.

Він тим часом знайшов новий скарб у бібліотеці. Граматика роз'яснила йому основи мови, а ця нова книжка — основи поезії, і Мартін почав вивчати розмір, будову й форму, що крилися під любою йому красою. Далі він натрапив на один сучасний твір, що розглядав поезію як образотворчість; задля доказовості тут було наведено багато прикладів з найкращих літературних творів — жодного роману Іден не читав так захоплено, як цю книжку. І його свіжий, незайманий двадцятилітній розум, підштовхуваний жадобою знання, легко засвоював прочитане, виявляючи незвичайну для пересічного студента силу.

Коли він тепер оглядався назад, то відомий йому світ — світ далеких країн і морів, кораблів, матросів та повій — видавався вже дуже малим; проте, зливаючись з новим світом, старий ширшав. Його розум прагнув єдності, і Мартін здивувався, помітивши перші ознаки зв'язку між обома світами. Сам він, проймаючись високими думками й красою, які черпав із книжок, теж виріс. І тоді ще більш упевнився, що в тому товаристві, до якого належить Рут та її родина, всі чоловіки й жінки тільки такими думками й живуть. Там, унизу, де жив він, — панував бруд, що заплямував йому все життя, і він жадав очиститися й піднестись у ті сфери, де жили вищі класи. І в дитячі роки, і в юнацькі його гнітила якась невиразна тривога. Він і сам не знав, чого хотів, але таки чогось прагнув, хоч і марно, аж поки познайомився з Рут. А тепер ця тривога стала гостра й болюча, і нарешті він ясно зрозумів, що жадає краси, знання й любові.

Останніми тижнями він разів шість бачився з Рут, і після кожної зустрічі світ в його очах кращав. Вона допомагала йому в англійській мові, виправляла вимову й учила арифметики. Але їхні розмови не обмежувались елементарною наукою. Він занадто багато бачив у житті, і розум мав занадто зрілий, щоб задовольнятися тільки дробами, кубічними коренями й граматичним аналізом. Тож часом вони розмовляли зовсім про інше — про вірші, які Мартін саме читав, про поета, якого Рут саме вивчала. А коли вона читала йому вголос улюблені уривки, він відчував невимовне блаженство. Ніколи не чув він такого голосу — кожен звук додавав йому любові, від кожного слова дужче билося серце. Це був голос, сповнений спокою й музичних переливів — ніжний, соковитий виплід культури та духовної шляхетності. Слухаючи її, він мимохіть згадував гострі голоси жінок диких племен, портових повій і ненабагато мелодійніші голоси робітниць — жінок та дівчат його класу. Одразу ж починала працювати уява, всі ці жінки довгою низкою проходили в пам'яті, і на їх тлі ще більше сяяв ореол Рут. Його захват сягав ще далі, коли він бачив, як глибоко проймається вона тим, що читає, і захоплюється красою поетичної думки. Вона багато читала йому з «Принцеси», і він не раз помічав, як на очі їй набігали сльози — така вразлива була душа дівчини. В ці хвилини її зворушення так підносило Мартіна, що йому здавалося, ніби він — рівний богові, і, слухаючи Рут, дивлячись на неї, юнак мовби заглядав у лице самому життю, прозираючи в його найглибші таємниці. Усвідомивши, на яку висоту витончених переживань він злетів, Мартін зрозумів урешті, що це — кохання і що нічого вищого над кохання у світі немає. Лабіринтами пам'яті пропливали тоді всі втіхи й захоплення минулого — сп'яніння від вина, жіночі пестощі, груба гра фізичного змагання—і все це видавалося йому низьким і недостойним проти того високого запалу, яким він тепер горів.

Для Рут, одначе, взаємини їхні були неясні. У неї не було ніякого досвіду в любовних справах. Дівчина знала про них тільки з книжок, де події повсякденного життя силою фантазії переносилися в казкове царство нереальності. Їй і на думку не спадало, що цей неотеса матрос закрадається в її серце і будить там потаємні сили, які можуть колись прорватися й залляти

її хвилями вогню. Вона не відала, що таке справжній вогонь кохання. Все, що вона знала про кохання, — то була теорія: вона уявляла кохання, як мерехтливе сяйво зірок, як нечутне спадання роси або дзюркіт тихої річки, як прохолодний оксамит літньої ночі. Для неї це була ніжна прихильність, служіння коханому серед небесного супокою, серед аромату квітів та імлистого сяйва. Вона й не догадувалась про вулканічні пориви кохання, про його пекучий жар, що обертає серце в усипану гарячим попелом безплідну пустелю. Не знала вона ані власних сил, ані сил життя, і його глибінь була для неї морем ілюзій. Подружнє щастя її батьків видавалося Рут ідеалом любовного спілкування, і вона була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань та боротьби теж розпочне таке саме безхмарне, радісне життя з коханим.

Отже, Рут дивилася на Мартіна Ідена, як на нову, незвичайну для неї людину, і думала, що саме ця незвичайність і справляє на неї таке враження. Анічого неприродного тут не було. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звірів, спостерігаючи бурю або здригаючись від сліпучої блискавки. Все це було пов'язане з таємницями космосу, і так само щось космічне ввижалося і в ньому. Мартін прийшов до неї, обвіяний вітрами безмежних просторів та далеких країн. На обличчі його відбився блиск тропічного сонця, а в пружних м'язах була первісна сила. Шрами та рубці в нього на тілі були тавром того загадкового світу грубих людей і ще грубіших вчинків, що починалися десь за її обрієм. Він був неприборканий, дикий, і потай вона пишалася тим, що він такий покірний їй. Нею керувало цілком природне бажання приручити дикуна. Це бажання було несвідоме, і Рут навіть гадки не мала, що хоче зліпити з нього подобу свого батька, котрий здавався їй взірцем довершеності. Через свою недосвідченість не могла вона збагнути, що космічне почуття, яким Мартін її запалював, було найбільшою космічною силою — любов'ю, що з однаковою непереможністю вабить одне до одного і чоловіка й жінку, змушує оленів битися на смерть під час парування і навіть найдрібніші часточки єднає докупи.

Швидкий розвиток Мартіна будив у неї подив і цікавість. Несподівано вона відкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квітка на родючому грунті. Вона вголос читала йому Браунінга і не раз дивувалася його оригінальним тлумаченням неясних рядків. Годі було їй здогадатися, що, знаючи людей та життя, він далеко частіше, ніж вона, схоплював поетову думку. Його міркування здавалися їй наївними, хоч нерідко вона захоплювалася сміливим льотом його фантазії, яка бігла по такій широкій орбіті серед зоряних просторів, що, неспроможна наздогнати її, вона лише трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала Мартінові — тепер уже не визивно, — і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Його душа розкривалася до музики, як квітка до сонця, і невдовзі він забув крикливі популярні мелодії робітничої околиці, а перейшов до класичних творів, що їх Рут виконувала майже напам'ять. Проте він відчував якусь демократичну прихильність до Вагнера', а увертюра до опери «Тангейзер», коли Рут пояснила її, сподобалась йому найбільше. В ній Мартін бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала Іденові його власне минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів». Мало не в екстазі ширяв він у цьому царстві духів, де точилася одвічна боротьба добра і зла.