— Як тільки з'являється здібний, талановитий чоловік, відразу зроджуються його запеклі антагоністи у вигляді нездар, посередностей, пігмеїв якихось. Може, так воно й треба? Для долання труднощів? Але чи треба офіційно підтримувати цих пігмеїв проти таланту лише на тій підставі, що талант завжди один, а їх кільканадцять, отже,— більшість за ними? Ось у газетах пишуть про відомого тренера з фігурного ковзання. Сякий, і такий, і ще он який. Підписи: багато. Але тренера знають усі, бо він виховав кількох чемпіонів Європи й світу, а тих підписувачів не знає ніхто, попри їхні незаконно заслужені звання, бо вони тільки й досягли, що для себе звань. Та ще стаж. Многая лєта. Те саме з футболістами. Як тільки навчиться забивати м'ячі, але не в ті ворота, що хочеться федерації футбола, починають цього футболіста ганити, де тільки можуть. Підвищують йому кваліфікацію, так би мовити... Або відомий кінорежисер. Лауреат усіх можливих премій, родоначальник. Творець. Усе мав, усі, здавалося, заслуги. Раптом на зйомках когось там вилаяв, чи що. Фейлетон у центральній газеті. Режисера знімають з посад, не дають йому постановки. Нарешті він добивається, хворий, працюючи день і ніч, робить великий твір, але не встигає докінчити, вмирає. В тій самій газеті пишуть: геній, і, мовляв, усе життя він творив, виходячи з свого незвичайного темпераменту, тільки це й допомогло йому розкрити Достоєвського на екрані. Але ж перед цим за той самий палкий темперамент режисера лаяли! Як це зрозуміти? Тривожний стан суспільства, в якому не вміють цінувати таланти, в якому бракує місця для здібностей, для незвичайних винаходів, для високих зльотів людського духу. Тут говорив Токовий. Я скажу, на кого він натякав. Він мав на увазі інженера Шляхтича! Бо він відчуває, що той здібніший за нього, що за Шляхтичем — справді завтрашній день, якого так боїться Токовий. А чому боїться? Бо завтра Шляхтич повинен буде керувати цехом, за Шляхтичем — майбутнє. Шляхтич справді дасть оті тисячі труб, замість однієї, вимученої сьогодні. А хіба ми живемо тільки сьогодні, хіба перед нами не вічність?

Але Токовий вважає, що суспільство — це тільки він, і більше ніхто. Токовий — це загроза, коли хочете. В суспільстві наростає баласт. Немає вакансій не тільки посадових, але й для талантів, всі місця зайняті, нікого не ждуть, ніхто не потрібен. Тоді як же з новими талантами, завдяки яким тільки й розвивається суспільство? Чи їм ждати, поки підуть на пенсію ті, хто займає місце? Суспільство повинне очищатися. Санітарна рубка дерев. Санітари в тваринному світі. А яка санітарія може позбавити нас від усіх отих посередностей, ледарів, нехлюїв, кар'єристів, вискаковичів? Конкуренції в нас немає? Ні, на жаль, вона є, але конкуренція не ділова, а якась мовби взята ще з часів Київської або, вірніше, Московської Русі. Місництво. Хто захопив місце, той і пан становища. Нездарний письменник стає редактором журналу і друкує власну свою писанину, якої ніхто б і в руки не взяв. Посередній архітектор стає керівником майстерні й проштовхує невдалі проекти, захаращує місто кам'яними виродками. Випадковий в інженерії чоловік стає директором заводу і забиває ринок нікчемними виробами, так само нікчемними, як він сам, бо від сірої курки — сірі й курчата. А що треба? Безпощадно виганяти! І не повинно бути жалів. Сьогодні я зробив щось особливе — честь мені й шана. Завтра хтось зробив краще, я повинен привітати його, поступитися йому місцем. На землі досить місця для всіх і нема ганебних посад.

Впродовж Гришиної безладної промови голова комісії тільки недбало мружився, видно, на нього не діяла ні запальність, ні категоричність молодого аспіранта. Хтось із членів комісії щось шепнув Олександру Миколайовичу, мабуть, підказував, що чи не час примусити цього незапланованого оратора замовкнути. Але голова комісії тільки важко ворухнувся. Мовляв, хай молодий викричиться.

— Не треба було йому вискакувати,— сказав тихо Шляхтич.— Навіщо? Хто його тут знає?

— Токовий проти новаторства! — вигукував тим часом Фрусін.— Він тут натякав, що йому не дають розгорнути його посередніх здібностей. Він ортодокс, він бореться проти єресі. Єресь чи новаторство? У всі віки боялися єресі. І ми боїмося? Тоді чим же ми відрізняємося від епох і людей минулих? Нічого не забули і нічого не навчилися? Не вірю, не вірю й не можу повірити!

— Спасибі й на тому,— підвівся голова комісії.— Все сказали?

— Все.

— А хто ви такий?

— Аспірант,— під загальний сміх відповів Гриша.

— Видно,— голова зробив паузу, щоб дати висміятися всім,— видно, що аспірант. Ну, а ми грішні практики. За теорії дякуємо, спробуємо їх пережувати, але нас сьогодні цікавить практична сторона питання. Ми вислухаємо всіх. Терпляче й уважно. Але давайте ближче до діла. Хто?

Знову ніхто не хотів. Тепер ми з Євгеном уже й самі підштовхували Шляхтича, але він сказав:

— Гриша зіпсував усю справу. Брати мені слово — це однаково, що плювати самому собі в обличчя. Вийде так, що ми зводимо обрахунки з Токовим.

— А може, й слід звести,— пробував я переконати Льоню.

— Немає підстав. Та й не на трибуні це робиться.

— Тоді я!

Він навіть не став мене стримувати, тільки спитав:

— Що ж ти скажеш?

— Все!

— Він скаже, що він Митько Череда, син майстра Череди,— кинув Євген, який відзначався стриманістю в таких перепалках, як майже у всіх життєвих питаннях. Мені б його спокій!

Поки ми перегарикувалися між собою, Токовий щось гаряче шепотів на вухо Чемерису, той піднімав плече, мовби хотів затулити плечем собі вухо або відтрутити набридливого Токового, але, видно, все ж таки піддався на умовляння, бо підвівся й, не питаючи права на виступ, пішов до трибуни.

Голова комісії мовчки, самими очима спитав директора про Чемериса, той нахилився, мабуть, сказав, хто такий Чемерис, так мовчки й прийнято було його виступ.

Та його всі знали досить добре, Чемерис не потребував ніяких рекомендацій.

— Ви мене знаєте,— почав він,— я слів не люблю. Як на мене, так ото останнє ледащо, коли воно язиком плеще...

Він, видно, натякав на Гришу Фрусіна, бо той виказав балакучість просто рекордну, як на звичні для нас норми, я нічого не ждав од Чемериса, зате Євген завмер і зіщулився, аж весь подався наперед,— от що може зробити з хлопцем така дівчина, як Аля.

— Наше діло яке? — казав тим часом Чемерис, кидаючи слова розрізнено й неохоче.— Наше діло — гнати трубу. Чоловік живе, щоб гнати трубу. Поки ти женеш трубу, ти й чоловік. А як ти не женеш труби, то який же ти чоловік? Так: тьфу! Ніщо!

Це знов був натяк на Фрусіна з його палким і заплутаним виступом, натяк і на всіх нас, бо ми «не гнали труби», голова комісії похитував співчутливо головою, йому подобався, мабуть, стиль мовлення Чемерисового, це був діловий стиль ділового чоловіка, який виборов право говорити своєю працею, своїми успіхами, а не просиджуванням штанів в інститутах і в аспірантурах.

— Але,— сказав Чемерис і довго мовчав, і те «але» висіло над ним, мов знак сумнівів і зневіри, ніхто не знав, що буде після того «але», навіть голова комісії ворухнувся трохи стривожено, обличчя Токового знову заплямилося червоними випіками, тільки Василенко дивився на Чемериса з цікавістю майже дитячою, з веселою цікавістю людини, яка звикла дивуватися й знаходить у цьому дивуванні неабияку приємність.— Але,— знову повторив наш славетний прокатник,— хто ж у нас у цеху тепер жене трубу? Може, ви думаєте, що я жену трубу? Чемерис, ви думаєте, жене трубу? В газетах пишуть... По радіо, значить... Чемерис, Чемерис, Чемерис... Йдучи назустріч і беручи підвищені зобов'язання... Так я вам скажу... Чемерис жене брак, а не трубу... Триста метрів, тисячу метрів браку... Самий брак... Якщо там якийсь метр без браку, то хіба ж то труба?.. То сльози... Сльози, значить, капають. Ну, так... А далі? Капатимемо й далі? Щоб сльози? Не знаю... Не обіцяю. Я звик гнати трубу, а не сльози щоб капати... А «рок-н-роли» труби вам не дадуть... То що золото в них вгатили, то ще нічого не значить... Золото само труби не пожене... Рук треба... А руки — вони ось... Далі нікуди...