— Потім з хрестом прийшла в казарму скаржитись? — запитав я.

— Еге. Ви про це знаєте?

Ні, мені про це начебто ніхто не розповідав. Може, це мені наснилось. А можливо, все-таки я десь чув про це? Докладно я не міг згадати. Хіба через це виснаження і голодові марення я здатний відділити справжнє од видуманого?

Опольчик окинув мене запитливим поглядом.

— Мені сюди, — сказав я, звертаючи в підворіття.

Опольчик, нічого не розуміючи, вилупив очі і, ніби прив'язаний невидимою линвою до того місця, де я його покинув, пішов колом на вулицю і повернувся назад на тротуар. Ще хвилину постояв і, спотикаючись, пішов.

Трагедія прив'язаної Теклі… Згодом її будуть ґвалтувати іншими способами, її поїтимуть винами, будуть напихати цукерками. Почнеться місіонерство — її будуть ґвалтувати святим причастям і ґречними букетами, пам'яттю про родичів і її власним коханням, сподіванням добра і мрією про щастя.

Опольчик хитався тротуаром кроків за тридцять від мене, але я чув сморід його мундира і його вірнопідданської душі. У цьому смороді вже тепер відгонило ладаном. Опольчик, потомок розіп'ятих царськими солдатами польських революціонерів, стане примарою кривди і дурисвітства.

Біля Вірменського собору я побачив Грушевича, що йшов під руку з молодим худорлявим юнаком, схожим на колишнього заліського урядовця Володимира Майдана. «Ще одна тінь лицемірства», — подумав я про Майдана і перейшов на протилежний бік вулиці. Всі ці люди мені остогидли. Вони були акторами у трагедії занепаду і мене примушували грати. А я стужився за самим собою, згубився десь серед чистого поля, намагався знайти себе, та мені завжди щось перешкоджало — то общипана квітка, то пересохлий потічок, то гребінь шоломів над обрієм, то якийсь невдатний циган…

Над вежами Вірменського собору вітер сік сиві патли хмар. Якби котрусь з цих мандрівниць опустити до стін собору, вона б злилася кольором із старовинними стінами. Мені чогось спало на гадку, що цим відтінком історії мало користуються живописці. Олексині колони були білі як сніг, а лице знедоленого грека він намалював сірими тонами… У документах сказано, що Вірменський собор збудував якийсь Дорінг. Цей чоловік чемно сидів за столами у меценатів, тоді як чорнорукий вірменин, прізвище якого не згадується, бігав по лаштунках з лінійкою. Дорінг живе понині. Час уміє знищувати свідків, коли йому невигідні їхні оцінки… З Вічевої площі я завернув до костьолу бенедиктинок. «Архітектура — очі епохи». Шкода, що тепер нічого не будують. Січена корона на вежі, коли на неї довго дивитися, будить у серці таке ж блаженне почуття спокою, як випливаюче з ранкової імли плесо озера. Здається, все на світі гарно і добре.

Погляд мій упав на лоджію — неповторний куточок задуми і чистоти. Мені ще більше стало жаль Грушевича. Апостол гуманності! Шаман Грушевич накликає погоду доброзичливості. І ось мені його жаль, я його буду шукати і слухати, прощаючи досить суттєві помилки Він все-таки досягає мети. Але яка це драма: неповноцінна людина, якою є кожний невільник, наполегливо, надокучливо добивається миру між ближніми…

Часто він городить таке, що й на вуха не налазить. Та нісенітниці з уст пристрасті врешті-решт перетворюються в атрибути вірогідного. Тоді витріщуєшся, як теля перед новими ворітьми: «А може, без цього справді не обійтись?»

На пошті у відділі до запитання приємна на вигляд чорнява панночка розбирала кореспонденцію. Підписані латинкою конверти вона клала до окремої скриньки, Здивований цим нововведенням, я мовчки став біля віконечка. Панночка ворухнула коротенькими, мов приклеєними брівками.

— Раn jest tu po raz pierwszy? ³⁰ - запитала вона з іронією.

³⁰ Ви тут уперше?

— Для мене повинен бути лист, ласкава панночко. Моє прізвище Повсюда.

Вона надула губи і примусила мене чекати, поки не розібрала кореспонденції.

— Сzego pan chce?[31]

— Моє прізвище Повсюда, — повторив я.

Вона присунула до себе скриньку з листами, заадресованими українською мовою. В обох скриньках листів було майже порівну.

Я згадав, що попередня працівниця знала мене в обличчя, і нетерпляче зацюкав пальцями в поруччя, де в літні дні шикувалась черга. Панночка за склом запряла очима, мовляв, подивіться, що він собі дозволяє. Вона відштовхнула скриньку: «Нема». Я попросив пошукати в другій скриньці. Чи мені здалося, чи насправді очі в панночки раптом потепліли. Панночка подавала мені листа з явним задоволенням, бо він був у тій, іншій скриньці…

— Рrosze,[32] - сказала вона, міряючи мене веселим поглядом.

— Ваrdzo dziekuje[33]

Панночка усміхнулась і чемно кивнула головою:

— Do widzenia![34]

Я розпечатав конверт, і мені перехопило подих від здивування. У лист була вкладена фотокартка. Ванда і Віктор Живецький сиділи в траві серед квітів на полонині й руками посилали мені поцілунки. В це нелегко було повірити.

Ванда писала, що немає зла, яке не повертається добром. Я подумав, що таки так. Один раз слуга не підмітав — і те панові на руку, бо вимів би коштовний камінець. Чорта крути за хвіст, а він радий: довший хвіст виросте. Попробуй нашкодити! Медична комісія видала Живецькому білу картку, він заснував у своїх горах майстерню по виробництву карабінних деревець, одружився з Вандою і не може надякуватись голодному сватові з Галичини. У Львові поменшало на одного жовніра, а в Польщі стало більше на одного зброяра. Це теж логіка життя.

Я пішов ночувати до льоху, де була Миколина друкарня, на старовинному Волинському тракті. У цьому районі міста найміцніше трималися місцеві традиції. Варшавські соціологи виробляли новий погляд на традиції. «Український прапор» писав, що, на їх думку, з сучасних рис життя важко судити про рівень культури народу. Гомеостаз гальмує розвиток соціального організму, і з цим треба «рішуче боротися». З будинків уздовж Волинського тракту жандарми позстругували гіпсові китиці калини, під час обшуків реквізували киптарі й вишиванки. Якось уночі я бачив, як вивозили мармурове погруддя Шевченка. Отже, комулятивний характер нашого пізнання дозволить нам невдовзі відчути всі блага «вищої культури». Перед людиною відкриваються «нечувані в історії можливості для самовдосконалення». Незабаром її взагалі ніщо не зв'язуватиме. Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом…

У льоху хтось був перед моїм приходом. Надворі було досить холодно, а тут і поготів. Я побачив на столі яєчну шкарлупу і шматок свіжого справжнього хліба. Видко, тут побував хтось з нашої комуни, але не залишився ночувати через стужу: Я накинув зсередини на двері залізну штабу, постелив на столі куртку, склавши під голову рукав на рукав, зняв блузу і сорочку — мене біда навчила: я з головою накривався сорочкою, накинувши зверху блузу, і зігрівався власним диханням, бо сорочка набирала вільгості й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частіше дихати. Дрож в тілі швидко вгамувалась. Тепер можна було півгодини помріяти. Голоду я не відчував, але вирішив думати про їжу. Я згадав, як одного разу приніс з поля четверо сіреньких з крапочками яєць і кілька цибулин. Того дня я приголомшив хлопців. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулі і добре посолив. Ми вмочували хліб у цю мішанину. Ніхто з нас не знав досі таких розкошів.

Я вмію готувати інші присмаки: хлібець з кормових гарбузів, маківники з грису, суп з лопухів. Коли я падаю з ніг від зморення, голова моя працює. Стану над жмутом бурячиння, і до мене приходять десятки ідей, як це бурячиння зробити не тільки їстівним, але й приємним на смак.

Я ще подумав: «От якби прокинутися в Кратовій Канаді двохтисячного року!»[35] Але на цьому не закінчилося. До мене навідалися Ванда з Віктором Живецьким. В одній приказці говориться: гість — невільник, де посадять, там і сиди. Проте мої нічні відвідувачі почали танцювати. Я ввічливо попросив їх дати мені споюй. Вони не вгомонялися. Тоді я їм продекламував: