«Нема при хаті господаря, — подумав старий. — Видко, вдовиця. І без батога їде…»

Від'їхавши на таку відстань, що підводи вже не можна було наздогнати, молодиця озирнулась. Старець стояв навколішки і наче когось виглядав, але на тракті, скільки сягало око, не було живої душі. Так він стояв, аж їй навтямилося. «Божевільний», — подумала молодиця.

«Ще одна тінь історії впала на Стрийський тракт, — шепотіли губи Старого. — Тіні, тіні!.. Про що ви оповісте людям? А це залежить від запитань. Отой хлопчисько з-під Бережан був химерний хлопчисько. Щось своє будував із запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не дошукуватися, як питати в тіней одне й те саме, то вони сторіччями залишаються недорікуватими».

Тодосій кружляв по камері важкими поривчастими кроками нервово розладженої людини.

— Сядь же ти каменем! — гримнув на нього Грушевич. За півтора року арештантського життя Грушевич забув, що він інтелігент, лікар, і ставився до інших не краще, ніж злодійчук з Підвальної Григорій Кмич.

— Та сядь же! — гримнув він удруге. — Чуєш? Тодосій і бровою не повів. Перед цим Кмич присилував його розповісти, як він опинився в каталажці. Тодосій надумав майнути до Канади. У Львові він сподівався заробити грошей, але наскочив на поліцаїв. Розтривожений, він метався з кута в кут, навколо рота в нього зібралися скорботні борозенки зморщок. Грушевича й сон похилив, а він усе ще ходив по камері. Прокинувшись удосвіта, лікар побачив його з піднятими до карниза над дверима руками. Тодосій стояв, упершись головою у візитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши, що він у зашморгу.

— Ти знаєш, що безграмотному треба добре підплатити, аби виробили закордонний паспорт? — питав Грушевич Тодосія, посадивши на свій матрац.

Тодосій знизав плечима, проте по обличчю промайнула тінь занепокоєння. Він зіперся головою на стіну і тихо схлипнув.

— Хочеш — навчу читати і писати?

Із віконечка під стелею у камеру падав сніп сивуватого світла. Грушевич порився в клунку, який використовував замість подушки, видобув олівець і папір.

— Дивися сюди.

Тодосій одвернувся.

Грушевич з ваганням позирнув на олівець і надув губи. Він уже не міг зупинитися і почав ненавидіти Тодосія, який відмовою хотів зіпсувати йому настрій на весь день. Вже тепер у нього було таке відчуття, ніби за ним шпигують.

— Ну що я тобі кажу, — зашепотів лікар, бризкаючи слиною. — Дивись: оце я пишу слово: «Польща».

Професор історії Володимир Кривов'яз посміхнувся. Студентом він влаштував отаку студію Степаниді, легковажно почавши зі слова «любов». Степанида так і не збагнула таємниці письма, зате, рятуючи її гонор, мусили скороспішно готувати весілля. Потім він не міг без гіркоти згадувати ті канікули. Степанида була вірною дружиною, але він ніколи не знав, чого від неї чекати. Поки не махнув рукою — нехай робить, що заманеться, — вона попсувала йому немало крові.

— Польща. Пе-о-ел, — бубонів Грушевич, — м'який знак, ща, Польща. Польща загарбала Галичину. А це літера «ка». Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з вашого села По-всюду.

— Прокопа? — втішено перепитав Тодосій.

— Розумний хлопець.

— Він кудись виїхав.

— То нічого, він розумний хлопець. І Миколу Павлюка знаю.

— Павлюк має спілку з комуністами.

— Тихо, дурню! — Грушевич з внутрішнім страхом глипнув на Тодосія, ніби в ньому була вмонтована бомба. — Польща. Поль-ща нас усіх по-витлум-лює.

…У Степаниди був депресивний психоз. До речі, і в цього Тодосія щось схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я. Більшість душевних недуг — це недуги волі.

— Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина — Ма-ло-польща.

…Медіатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу, відтак вона відчувала потребу кипучої діяльності і вносила в професорове життя такий розгардіяш, що він зрештою почав її боятися. Якось Степаниді завихторилося іти та грибами. В лісі проколола ногу, дістала зараження крові й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися.

— Ти маєш добру пам'ять, парубче, — радів Грушевич. — Покажи літеру «ер». Так. Тепер — «ща». Так, прекрасно. Слово даю, через місяць ти станеш тюремним писарем. А лікарем ти хотів би бути?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю, не хотів би.

— Дивак! — прикро образився Грушевич. — Напиши «ел».

— Не хочу.

Тодосій переповз на свій матрац і натягнув на голову сардак. З-під поли виглядали тільки затоптані зеленкуваті п'яти.

— Дурень! — розізлився Грушевич і перекинувся на другий бік, але одразу ж звівся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор. — Боже! — зітхнув він,

Він притулився чолом до холодного муру і з болем думав, що огрубів отут, у проклятій тюрмі, здрібнів душею. Навіщо обзивати хлопця? Сам же йому відбив охоту, спитавши, чи той не хотів би стати лікарем, адже такими речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вічі було б соромно глянути.

Грушевич думав, що якби молодший, то не піддався б хвилевим настроям. А йому вже за сорок п'ять, у тюрмі сам для себе став нещасною і жалюгідною істоткою і чогось не відчуває потреби причаститися до минулої чистоти й цільності.

Наглядач з гримотом поставив біля дверей миску і відро з водою. Треба було вставати, бо повернеться рівно через чотири хвилини і забере відро, але Грушевич не мав сили ворухнутись. «Дідько з ним, — подумав він. — Нічого не станеться, коли день буду немитий».

Тим часом арештанти схоплювалися і займали чергу.

— Пане доктор! — штовхнув його ногою Кмич. «Грубість — від збайдужіння. Грубіян — це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубості ця тварюка самомобілізується і утверджується. А хай йому чорт! Треба вставати… Я брутальний з Тодосієм, бо він слабший, я можу зігнати на ньому злість і відвернутися від цієї гидоти…»

Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собі: беруся за книжку. «Пишучи, очищаєшся. Мене доконуе марновірство. Досить ниціти».

Він із замилуванням згадав роки практики в Тернополі. Робота його бадьорила, не давала впасти. А взагалі ніколи, здається, не мав ні сталого погляду на речі, ні твердої опори. Як би там не було, в Тернополі минули його кращі роки.

Грушевич витирав лице одним кінцем рушника, професор — другим. Лікар одним оком косив на професора. «Що за неймовірний чоловік! Весь вік уникає переслідувань, а дивіться, що за спокійні мудрі очі, яке благородне облич яка стриманість і ощадливість у рухах. Ніби збираеться почати ще одне життя…»

— Сьогодні ви в ліпшому гуморі,- сказав професор.

Грушевич здригнувся, промовчав. Потім, складаючи р ник, він сказав з посмішкою:

— Гумор цілком залежить від нас, пане професор. Що — що, а це у нашій владі.

Кривов'яз кивнув і став розчісуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволі пересували» тіні від ґрат. Самі грати знаходилися глибоко в ніші віконця, їх не можна було побачити, навіть ставши на табурет. Вночі тіні не рухались — проти вікна, мабуть, висів ліхтар. А вдень повзли по стіні, хтось вуглем поробив знаки, і тіні оповіщали арештантам: «Наглядач несе воду для вмивавання», «Почали роздавати баланду на сніданок»… На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.

Грушевич чекав, щоб професор відійшов од дзеркальця, думаючи: «Ми живемо тільки тінями…».

Після сніданку вони порозсідалися на матрацах грати в шахи. Фігурки були виліплені з хлібної м'якушки колись, за ліпших часів, коли в'язням видавали хліб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувій польських газет. З першої, же прочитаних уголос заголовків почалась, як і щоднини запекла суперечка. В'язні спалахнули в присутності газет і очима, й обличчями і горіли тривожно, як сторожові вежі в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокійно Коли наглядач відчиняв двері, всі насторожувалися, мов дикі кішки, і кидалися на згортки. А газети були дворічної давності…

В центрах воєводств і в повітових містах гарнізонами стояли польські війська. У Галичині польські вожді вербували джур з колишніх місцевих партій. За республікою вже зникли і дим і нитка… А в камерах точилися політичні дискусії про тактику державного секретаріату і стратегію Антанти.