— Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росія у вогні і в крові. Влада стала питанням мільйонів.

— До бійки за владу я завжди буду ставитися з підозрінням.

- І вмивати чисті ручки?

— Хоча б.

— Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливі події. — Очі його засвітилися, як перламутрові ґудзики на сонці.

— Як би там не було, мене ці поляки непокоять. Видко, республікою керують останні дурні, якщо таке твориться.

— А може, це з обопільної згоди?

— Тоді повертаюся до свого: вірити наділеним владою можна принаймні через п'ятдесят років після їх смерті. Він нетерпляче скривився.

— Ночуватимеш у мене?

— Мені однаково.

— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.

— Зі скаргою.

Микола задув свічку.

— Не хочеться ще раз світити, — сказав він здавленим голосом. — Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи…

— Миколо!

— Чого?

— Ти безпартійний?

Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.

— А комунізм буде, Миколо?

— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.

— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?

— Прокопику, прошу тебе…

Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.

Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.

— Дай-но, — нагнувся за молотом.

— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!

— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше. — Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?

— Жбурляй, коли хочеш.

Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снігу і кометою шугнула додолу.

— Веселе заняття?

Микола кинувся до мене і щосили обняв. — Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і… А як з грунтом?

— Навесні вирішу.

— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.

— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.

— Прекрасно. — Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло. — Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.

— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:

— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.

— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.

- І Галицька армія наступає на революцію?

— Пий.

— От побаламутили…

— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.

— Бо я, Миколику, страшно набідувався.

— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.

— Адже люди? Ні, я за того Наполеона, який би сказав нашій політиці: «Мадам, ідіть одягніться».

— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?

— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.

— Ти даси мені пляшку?

Вино пливло, як мед, і пахло медом, Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.

— Цілющий напій. Де роздобув?

— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.

- І там маєш арсенал?

— Звідти перенесли.

— Скільки їх у вас?

— Вистачить. А тобі, чув, підкинули «максимів»?

— Та притаскали.

— На кого звірив?

— На Іллю, він у мене за начальника штабу.

— Гордій… Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.

— Вгадую.

— Тоді вгадай, кого я бачив у Заліссі?

— Не можу.

— Грушевичеву Христину.

Я відчув, що червонію.

— Вітає тебе Христина. — Микола ще хотів щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, він незрячим доглядом дивився на скелі.

— Дякую, — сказав я. І згадалась наша перша розмова. «Ні до кого не вчащаєш?» — «Є одна на прикметі. Ти її не знаєш». Чому він такий відчужений став? — Як вона потрапила до Залісся?

— Христина, — замислено мовив він, — сильна натура. Після того як Грушевича заарештували, вона поринула в революційну роботу… Лікаря вивезли до Львова.

— У чому його звинувачують? — запитав я, обходячи десятки готових зірватися запитань про Христину.

— Він любив гостру фразу. Нині і цього досить, щоб сісти за грати, його можуть перекувати. Тоді Христина стане йому ворогом.

— З нею я дуже подружився, — сказав я.

— Знаю. — Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в безпосередності і висока в помислах… Давай штовхати!

Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо диміла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чіплявся за ріг стосу і поволі цідився в урвище.

— Поберіг би серце, — сказав я, ковтаючи віддих. — Облиш курити.

— Нічого, — буркнув Микола. — Я задухою не страждаю. Я випростався. Він — теж. Ми зустрілися поглядами.

— Розсердився? — спитав він.

Я заперечливо похитав головою. Микола посміхнувся, виплюнув недокурок і взявся за каменюку. Христина йому все розповіла. Отже, я вклинився через випадок. Якісь переживання, Грушевич сподівався арешту… Ми здурилися, чи підштовхнула недобра хвилина… Збіг обставин, замість катастрофи — свинство. Знамено віку…

— Як до тебе ставиться Христина? Ти її і перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно відказав:

— Так, як до тебе, як до всіх.

— Ти на неї покладав якісь надії, Миколо?

— Ні. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобі казав придивитися до цієї дівчини.

- І що?

— Колись я змушений був провести у Грушевичів кілька днів, і вона мене трохи збентежила.

— Материна кров?

Одна з брил врізалась у сніговий видолинок. Микола направив туди другу, третю, але й ці захрясли.

— Не клеїться, — сказав він. — Поміняємось? Він одним махом згорнув у мій бік ріг стосу і сів навпочіпки.

— Скажи, ти одружився б з Христиною?

Я подивився на нього трохи спантеличено, та відповів, що так. Микола водив пальцем по снігу і мрійно вказав, що я її ні на один відсоток не вивчив протягом місяця. Я погодився, що вона «з великим душевним запасом».

— Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кістяками, одучись від цього.

— Не можу.

— А ти ще посилкуйся. Це тобі буде на користь. Принаймні в селі не почуватимеш себе ґавою.

— Тобто я був нею у місті?

— Безперечно. Христина про це, між іншим, згадувала.

— Он як!

— Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумієш мене. Чого замотав головою?

— Садна, — сказав я.

— Що?

— Руки побив.

— А-а-а…

— А ти думав!

— Думав-думав. Я думав, що і ти, і вона — люди зі страху, але вона знайшла в собі мужність побороти свій страх.

— Бачиш, — сказав я, — я маю більше чому противитися, від більшого треба одмагатися. Вона була готовніша до перевороту. А я? — я махнув рукою. — Я ще буду молитися на себе, на такого, який є.

Зрештою, ми розійшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми мусили стрічатися, любити, а інколи шкилювати один з одного. За примхою долі наші шляхи перетиналися в таких місцях, де треба було бути уважнішими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це ніщо не натякало.