— Мама пекла коржі з вишнями, — сказав я.

— Я не робила вишняку. Для кого?

— Тоді вони пахнуть чимсь свіжим, бентежним.

— Якби знала, що любиш такі, то позичила б вишень. Село міцне надіями. Не каже «випросила б», а «позичила б». І всі так кажуть, і слово «позичати» не міняє свого значення.

— Довго будеш тут пропадати? — спитала Ревека.

— Аби не збрехати, іще днів з десять. А може, лишусь довше і наколю на мур навколо обійстя. Не знаю. — Я закурив цигарку. — Батько завжди мріяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Інколи розбирає жаль Я її бачу, навіть не заплющуючи очей. От якби я поклав її при його житті. Яка це втіха родичам!

— Я своїх не запам'ятала, — Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх.- 3 чотирьох років сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тоді почала підбирати до мішка, що відбилося від чужих рук. — Вона вирішила нічого не приховувати. — Ти знаєш, як мене від хреста звали? Оленкою. Було мені чотирнадцять, як придавив Охітва. Можеш повірити: священик збезчестив сироту, наймичку?… Потім стала підночовувати за гостинці Гривастюків, Задвірних — усіх, кому була охота.

Знову внутрішнє ридання. Тремтять ще соковиті малинові губи, і нервово сіпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в її серці надія. Я подумав: «Ні, не страх вона поборола, а знайшла в собі силу подивитися на себе збоку і навіть у чиїйсь присутності. Але… от загадка — людина, що її принукало це зробити?» Раптом вона звелась і, долаючи ніяковість:

— Скажи, Прокопику: може, тобі щось зварити, принести?

«Добра вижадналась, і хочеться їй добро зробити».

— Ну, — вдавано засміявся я. — Тільки покажи приклад, тоді мені з усього села нестимуть. Як схимникові. Спасибі, Ревеко… Пробач — Оленко. Ой, до роботи…

Я на її місці образився б на Прокопа Повсюду. Вона довірилась мені, але я не захотів, щоб це довір'я закріпилось. Вона помітила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, і не бідніє через свою щедрість.

— Каменю ти вже наклав — дай боже! — мовила вона радісно і не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотілося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? — Тільки вважай на себе, бо до пори знищишся.

— Стежкою і не пробуй, — порадив я, бачачи, що вона рушає. — Краще піднімися на гору, а тоді зійдеш попри цвинтар, там не так слизько.

— Щасливо, Прокопику!

- І тобі, Оленко!

Вона зупинилась, зміряла мене довгим поглядом і раптом широко усміхнулась — якоюсь молодою, іскристою і мудрою усмішкою, яка молодила її, як молодить дівчину шлюбний вінок на голові.

Невдовзі після Ревеки до каменоломні приперся Головацький. Я спустився зі скелі й перегородив йому вхід на стежці. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лиці його було написане неспокійне запитання. Він вражено оглядав стоси і на мить затримав мою руку в своїй.

— У селі ходять легенди чи анекдоти, — почав він, — начебто ви будуєтеся.

— Це відповідає істині,- відповів я.

- Іванчук мені таке набалакав, — додав він з тим же сумнівом і майже з жалем, бо від Іванчука можна чекати чого завгодно.

— Так, я кладу хату.

Головацький переминався з ноги на ногу, потім обійшов мене з грубим наміром прорватися на поле бою.

— Камінь не сипчастий? — запитав він, обводячи поглядом скелі. — Я колись брав тут, то був сипчастий.

Переклав стіну в стайні і шкодую: викришується, як немішана глина. Курка лапою торкнеться — і цідиться зі стіни.

— Наскільки я розуміюся, — сказав я, — камінь будівельний. Я на нього не програю.

Головацький підійшов до стосів, і зацікавленість його змінилась розгубленістю.

— Гм, — промовив він. Запала незручна мовчанка.

— Куріть, — великодушно запропонував я і подав пушку.

Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кінці, вагаючись, яким узяти до рота.

— Ви багато встигли, як бачу.

— Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тоді, коли вона на повних сто відсотків працює на себе.

— Та я розумію…

— Але їй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогодні хоче-мати хату, завтра — в хаті, післязавтра думає про лазню і водогін, а тоді про свою книгарню, про фортепіано… Людина — це ненаситне створіння. Тому в неї треба відбирати частину дорібку. Як у бджіл — мед, як з-під курей — яйця. Тоді вона стає ще захланнішою і зовсім не щадить себе в роботі.

— Гм…

— А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась — дуже гарно, але гнізда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усім відомо, на гніздо не буде сідати, а коли обсохне — її знову кидають у воду. Кілька купелів — і вона зрозуміє, що треба знову нестися. Правда ж?

Головацький почав знизувати плечима, запідозрюючи якийсь підкоп.

— Думаю — піду подивлюся, — нарешті видавив він з себе, — бо чоловік може не знати, де тут добрий камінь, і потерпіти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу.

— Намацав, — повторив я. — Прикидав недавно: вирву, її з м'ясом, і залишиться тільки сипчастий камінь.

— На будуче кар'єр треба відкривати от-там, — махнув він невизначено в бік цвинтаря. — Там камінь податливіший для тесання.

— То в мене промашка?

— Ні, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливіший для тесання.

Я цих доброзичливців чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричі гепнувся об землю і почав лізти назадгузь.

V

Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запічку. Одне з двох: або справді щось загубилось, або збирається на розмову.

— Що сталося? — запитав я про всяк випадок. Крім того, я не почував себе ні в чому винним.

Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливіше, а тоді зненацька:

— Прибігала Гривастюкова Гафія: завтра будуть трусити.

— Що?

Левадиха шпурнула додолу макогоном.

— Хліб! Хліб будуть реквізувати. — Перекривила: — Що! Воював! А був би тут — знав би.

— У нас багато? — спокійно запитав я. Лихо його знає, мене щось тішило в її страху.

— Ой, — зітхнула Левадиха, опускаючи руки. — Та скільки б не було! Чи ти дитина? — Вона сердилась не на жарт. — На стриху півдіжі пшениці. У сінях міщя кукурудзи. В коморі кірцівка з соняшником… Ой, содома і гомора! Пропаде наша праця ні за що ні про що!

— Не гнівайтесь, — сказав я нетерпляче. — Ліпше покажіть, куди зносити.

— Сіяли на цей рік обмаль, — торохтіла Левадиха, ходячи дзиґою по хаті,- лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимітає шпихліри, тоді знову голод, а з голодом — пошесті: тифи, віспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на військо. Лишиться сільська худібка на бараболинні із загат, як у воєнні зими.

— Куди носити? — повторив я запитання. Левадиха несподівано вмовкла, мов вичерпала запас слів, і накинула на плечі кожушину.

— Ходи.

У сінях я наступив на кочергу, і держаком вдарило в двері до світлиці.

— Боже мій! — зойкнула стара. — Та ліхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботі!

— Отак нас учили бути недобрими, — вирвалося в мене. Під оборогом, де я склав порізану грушу і де з незапам'ятних днів валялися клепки з розсохлих цебрів і бочок, Левадиха постукала костуром.

— Тут, де стою, Прокопику, — вона по-дівочому, мов хто її ущипнув, відскочила од стіни. — Треба відкинути ріщачко і сміття, щоб не насипалося досередини. Схрон небіжчик Антін викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я піду ще один мішок полатаю.

— Добре, бабусю.

Коли вона зникла, я засміявся: серце її одразу розм'якло, як пересвідчилось, що «глибоченький» схрон на місці. Ось де бастіон віри і надії.

Я згріб сміття, перекидав дрова, підняв дві залізнозав'ялі дубові дошки. Зсередини запахло печерицями. Світло ліхтарні впало на клин муру — він димів теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землі.