Читач легко може собі уявити, що майно Плавучого Тома було не аби там яке. Два ліжка, сяка-така одежина, зброя, спорядження, кухонне начиння та ще таємнича скриня становили найголовніше. Все це хутенько стягли в одну купу, а «ковчег» пришвартували до східного боку будинку, щоб з берега не помітили, як переносять речі. Було вирішено, що не варто чіпати важкі й надто громіздкі меблі, бо на «ковчезі» вони не потрібні, а самі по собі не являють великої цінності.

Зважаючи на небезпеку, переносити речі доводилося з великими пересторогами. Щоправда, більшу частину їх пощастило передати у вікно, та все-таки минуло принаймні дві-три години, перш ніж усе було закінчено. І саме в цей час од берега навпроти показався пліт. Звіробій прожогом кинувся до про-зорної труби і з її допомогою переконався, що на плоту сидять двоє воїнів, начебто без зброї. Пліт наближався дуже повільно, і це обіцяло велику перевагу господарям «ковчега» в разі незгод, бо їхнє судно було швидкохідніше й повороткіше. Часу мали доволі, щоб підготуватися як слід до зустрічі небезпечних гостей, адже все було готове задовго до того, як пліт підійшов близько. Змій і дівчата зайшли в будинок. Делавар став на дверях, маючи напохваті кілька готових до бою рушниць. Джудіт у віконце стежила за всім, що відбувалося на воді. Що ж до Звіробоя, то він поставив табуретку на краю помосту й сів, недбало затиснувши карабін між коліньми.

Коли пліт наблизився, мешканці «замку» напружили всю свою увагу, аби впевнитись, чи не мають гості при собі вогнепальної зброї. Звіробій та Чингачгук не помітили нічого, але Джудіт, не покладаючись на очі, вистромила у віконце прозорну трубу й навела її на гемлокове гілля, настелене між двома колодами так, що воно правило і за палубу, і за сидіння веслярам. Коли незграбний пліт опинився за якихось півсотні футів, Звіробій окликнув гуронів і наказав їм кинути весла, бо він не дозволить їм висадитись. Хоч-не-хоч, а треба було слухатись, і два лютих з вигляду воїни тої ж миті звелися на рівні, хоч пліт іще повільно просувався до помосту.

— Ви вожді чи ні? — з гідністю запитав Звіробій. — Ви вожді, чи мінги послали до мене безіменних воїнів у такій справі? Якщо так, то чим скорше ви попливете назад, тим раніше сюди прибуде воїн, з яким я зможу говорити.

— Хуг! — вигукнув старіший індіянин, обводячи палаючим поглядом «замок» і все, що було поблизу нього. — Мій брат дуже гордий, але моє ім'я Розчахнутий Дуб, і воно примушує бліднути делаварів.

— Може, це й правда, Розчахнутий Дубе, а може, й неправда, тільки я навряд чи поблідну, бо вже народився блідим. Однак що тут тобі знадобилося й чого ти підплив до легких човників з кори на важких колодах, які навіть не видовбані?

—Ірокези не качки, щоб розгулювати по воді. Нехай блідолиці дадуть їм човника, і вони припливуть човном.

— Он куди ти гнеш! Але ми не дамося на підмову. Тут лише чотири човники, й нас також четверо, отже на кожного припадає якраз по одному човнику. А втім, дякуємо за пропозицію, хоч ми просимо дозволу відхилити її. Вітаємо тебе, ірокезе, на твоїх колодах!

— Спасибі! Юний блідолиций воїн уже заслужив яке-небудь ім'я? Як вожді звуть його?

Якусь мить Звіробій вагався, та раптом напад людської слабості посів його. Він усміхнувся, пробурмотів щось крізь зуби, потім гордо випростався і сказав:

— Мінгу, як геть усі, хто молодий і діяльний, я був відомий під різними іменами в різні часи. Один з ваших воїнів, чий дух учора вранці відлетів до предків у місця, багаті на дичину, сказав, що я гідний носити ім'я Яструбине Око. І це через те, що зір у мене виявився гостріший, ніж у нього, коли між нами вирішувалось питання про життя або смерть.

Чингачгук, який уважно прислухався до всієї розмови, почув це і зрозумів хвилинну слабість свого друга. Потім при першій нагоді він докладно розпитав Звіробоя про те, як розгорталися події на березі, де молодий мисливець уперше позбавив людину життя. Коли індіянський вождь почув усю правду, він визнав за свій обов'язок розповісти про це рідному племені, й відтоді за Звіробоєм міцно закріпилося нове, так почесно заслужене ним ім'я. Однак, зважаючи на те, що це сталося пізніше, ми в нашій повісті й далі називатимемо молодого мисливця тим прізвиськом, під яким на самому початку познайомили його з читачем.

Ірокеза не менше вразили слова блідолицього. Він знав про смерть свого товариша й легко зрозумів натяк; кілька дикунів бачили сутичку Звіробоя та індіянина на березі озера; вони також стежили з кущів за човниками, але були надто далеко і не змогли прибути на місце подій до того, як переможець встиг відступити. Стриманий вигук подиву вихопився в дикого сина лісів. Затим він так люб'язно усміхнувся і так вишукано змахнув рукою, що це зробило б честь навіть азіатському дипломатові. Обидва ірокези стиха перекинулися між собою кількома словами і перейшли на той край плоту, що був ближче до помосту.

— Мій брат Яструбине Око послав гуронам своє слово, — заговорив знову Розчахнутий Дуб, — і це тішить їхні серця. Вони чули, що в нього є зображення звірів з двома хвостами. Чи не покаже він їх своїм друзям?

— Правдивіше було б сказати — ворогам, — заперечив Звіробій, — бо слово — це простий звук, від нього немає шкоди. Ось одне з тих зображень. Я перекину його тобі, вірячи в твою чесність. Якщо ти не повернеш мені його, нас розсудить карабін.

Ірокез, здавалося, пристав на цю умову. Тоді Звіробій підвівся, збираючись перекинути одного з слонів на пліт. Обидві сторони виявили максимум обережності, щоб фігурка не впала в озеро. Постійні вправи роблять людей дуже спритними в такому мистецтві, і маленька іграшка з слонової кістки щасливо перейшла з рук у руки. Після цього на плоту розігралася забавна сценка. Подив і захоплення знову взяли гору над індіянською незворушністю. Два похмурих старих воїни, розглядаючи диковинну цяцьку, показали більшу нестриманість, аніж хлопчак. Там іще давалася взнаки недавня муштра, тоді як дорослі статечні чоловіки не соромилися виявляти свої почуття. На кілька хвилин вони, здавалося, забули про все на світі — так зацікавили їх коштовний матеріал, тонка робота і незвичайний вигляд тварини. З усього, що можна бачити в лісах Америки, довга губа американського лося, мабуть, найбільше нагадує хобот слона, однак індіяни мали цього небаченого звіра за справжнє диво. Що довше вони розглядали шахову фігурку, то дужче чудувались. Цих дітей лісів нітрохи не вразила ноша на спині слона. Вони добре знали в'ючних коней та волів і бачили в Канаді фортечні вежі. Але, природно, їм уявлялося, що фігурка зображує тварину, здатну тягти на спині цілий форт, і саме тому їхньому захопленню не було меж.

— У мого білого друга є ще такі звірі? — спитав нарешті старший ірокез улесливим голосом.

— Тут є ще кілька штук, мінгу, — відповів Звіробій. — Але й одного стане, щоб викупити п'ятдесят скальпів.

— Один з моїх бранців — великий воїн, високий, мов сосна, сильний, мов лось, швидкий, мов олень, лютий, мов пантера. Колись буде великим вождем, водитиме армію короля Георга.[41]

— Те-те-те, мінгу! Гаррі Непосида — це тільки Гаррі Непосида, і з нього ніколи не вийде більшої птиці, ніж капрал, та й то навряд. Щоправда, він досить високого зросту. Але з того мало користі, бо він тільки чіпляється головою за гілки, коли ходить лісом. Він справді сильний, але сильне тіло — це ще не сильна голова, і королівським генералам дають чини не за їхні м'язи. Згоден, що він швидкий, але рушнична куля, либонь, швидша; що ж до лютості, то вона зовсім не личить солдатові. Люди, які про себе думають, ніби вони сильніші за всіх, часто пускають слину після першого штурхана. Ні-ні, ти ніколи й нікому не доведеш, ніби Непосидин скальп коштує дорожче за звичайну шапку кучерявого волосся, що прикриває порожню голову.