— Ну, дівчино, — сказав Звіробій, — я не знаю кращого способу поладнати з мінгами, як послати вас на берег у цій сукні і сказати, що до них приїхала сама королева! За таке видовище вони віддадуть і старого Гаттера, і Непосиду, й Гетті!

— Досі я гадала, що ваш чесний язик нездатний на лестощі, Звіробою, — сказала дівчина, потішена його захопленням більше, ніж їй самій хотілось. — Я поважала вас передусім за вашу любов до істини.

— Але ж це правда, Джудіт, свята правда! Ніколи ще мої очі не бачили такого чарівного створіння, як ви оце зараз! Бачив я свого часу різних красунь, і білих, і червоних, про яких слава лунала із краю в край. Але ніколи ще не зустрічав жодної, яка могла б зрівнятися з вами в цю благословенну мить, Джудіт, — ніколи!

Вдячний погляд, яким обдарувала дівчина правдивого мисливця, далебі, не послаблював її чарів; очі Джудіт зволожились від щастя, і в цю «благословенну мить» вона, мабуть, справді була гарна, як ніколи. Звіробій похитав головою, схилився над скринею і, переборовши якийсь внутрішній сумнів, знову приступив до роботи.

Вийнявши кілька дрібних речей жіночого туалету, теж вишуканих і коштовних, Звіробій мовчки поклав їх біля ніг Джудіт, мов перед законною власницею. Дівчина схопила вбрання. Вона прикидалася, ніби робить це ради жарту, хоч насправді їй дуже кортіло прибратися якнайкраще, оскільки це дозволяли обставини. Коли із скрині повитягали весь чоловічий та жіночий одяг, очам постала ще одна парусинова шматина, під якою лежала решта речей. Побачивши її, Звіробій завагався, чи варто заглядати під неї.

— Я гадаю, у кожного є свої таємниці,— сказав він, — і кожен має право зберігати їх. Ми вже доволі покопирсалися в цій скрині і, по-моєму, знайшли в ній те, що нам треба.

Тому, здається мені, більше не слід нічого чіпати, а залишити майстрові Гаттеру все, що лежить під оцією шматиною.

— Невже ви хочете, Звіробою, запропонувати ірокезам цей одяг як ціну викупу? — хапливо спитала Джудіт.

— Аякже! Хіба ми порпалися в скрині не для того, щоб зробити послугу її хазяїнові? Лише самим оцим каптаном можна спокусити головного вождя мінгів. А коли при ньому є ще й дружина чи дочка, то оця сукня здатна розтопити серце першої-ліпшої жінки, що живе між Олбані й Монреалем.[38] Для нашої торгівлі вистачить цих двох речей, решти уже й не треба.

— Це вам так здається, Звіробою, — відповіла розчарована дівчина. — Навіщо індіянській жінці така сукня? Індіянка не зможе носити її в лісових хащах. У кіптяві й диму вігвама сукня швидко забрудниться, та і який вигляд матиме пара червоних рук у цих мереживних рукавах!

— Все це правильно, дівчино! Ви могли б навіть сказати, що такі речі взагалі ні на що не придатні в наших краях — ні зимою, ні влітку. Але нам байдужісінько, що станеться з цими убраннями, коли ми одержимо за них бажане! Не знаю, яка користь вашому батькові від такого одягу? Його щастя, що він зберіг речі, нічого не варті для нього самого, зате дуже цінні для інших. Коли нам пощастить викупити його за ці лахи, нічого вигіднішого не придумаєш. Ми пожертвуємо справжньою дрібницею, а на додачу визволимо ще й Непосиду.

— Отже, Звіробою, ви гадаєте, що в сімействі Томаса Гаттера нема нікого, кому б личила така сукня? І що вам не було б приємно хоча б зрідка, хоча б тільки ради жарту подивитися на його дочку в цьому вбранні?

— Я розумію вас, Джудіт! Так, я розумію, що ви хочете сказати, і розумію ваші бажання. Охоче визнаю, що ви в цій сукні прекрасні, як сонце, коли воно сходить або заходить ясного жовтневого дня. І ви самі незрівнянно більше прикрашаєте це вбрання, ніж воно вас. Але всьому свій час і своє місце. Як на мене, воїн, ступаючи вперше на стежку війни, робить неправильно, коли розмальовує своє тіло так барвисто, як і старий вождь випробуваної мужності, котрий з власного досвіду знає, що ні за яких обставин не осоромиться. Те саме можна сказати про всіх нас — червоних чи білих. Ви дочка Томаса Гаттера, а цю сукню пошито для дочки губернатора або якоїсь іншої знатної дами. Її треба носити серед вишуканої обстановки, в товаристві багатих людей. На мій погляд, Джудіт, скромна дівчина має найпривабливіший вигляд, коли вона скромно зодягнена. Окрім того, дівчино, якщо в усій Колонії є хоч одна жінка, що й без уборів може цілком покладатися на свою власну вроду, то це ви.

— Я зараз же скину це лахміття, Звіробою, — вигукнула дівчина, прожогом вибігаючи з кімнати, — і ніколи більше не з'явлюся в ньому на людські очі!

— Отакі вони всі, Змію, — сказав мисливець, звертаючись до свого друга й тихо посміюючись, тільки-но красуня вискочила за двері.— Вони страшенно люблять гарні убрання, але ще дужче — свої власні чари. Проте я радий, що дівчина погодилась розлучитися з цією сухозліткою, бо негоже людині її стану хизуватися в такій пишноті. До того ж, кажу, їй і без цього краси не позичати. Уа-та-Уа теж мала б досить дивний вигляд у такій сукні, правда ж, Делаваре?

— Уа-та-Уа — червоношкіра дівчина, Звіробою, — заперечив індіянин. — Як молода горлиця, вона повинна носити своє власне пір'я. Я пройшов би мимо і не впізнав її, коли б вона натягла на себе цю шкуру. Наймудріше завжди одягатися так, щоб нашим друзям не треба було питати, як нас звати. Дика Троянда дуже гарна, але оці яскраві барви не роблять її запашнішою.

— Твоя правда! Тільки те, що природне, викликає любов і повагу. Коли людина нахиляється, аби зірвати суницю, вона не чекає, що знайде диню; а якщо вона хоче зірвати диню, то буде розчарована, коли побачить, що то не диня, а гарбуз, хоч гарбузи бувають яскравіші за дині. Це значить, що треба завжди бути таким, який ти є, тобто не зраджувати свою натуру, тоді й твоя натура не зрадить тебе.

Чоловіки почали міркувати, чи варто ще ритися в Гаттеровій скрині, коли знову з'явилася Джудіт, переодягнена в свою простеньку лляну сукенку.

— Спасибі, Джудіт, — сказав Звіробій, ласкаво беручи її за руку. — Я знаю, жінці нелегко розлучатися з такими шатами. Але зараз, в оцьому уборі, на вас приємніше дивитися, ніж коли б ви були з короною на голові та діамантами в косах. Тепер поміркуємо, чи варто нам знімати й оцю шматину, аби пошукати під нею чогось підхожішого для викупу майстра Гаттера? Ми повинні зробити так, як він зробив би сам на нашому місці.

Джудіт була щаслива. Скромна похвала молодого мисливця дала їй незрівнянно більше справжнього задоволення, ніж усі підлабузницькі лестощі, які вона досі чула від чоловіків. Не самі слова, бо вони були вельми прості й уживані, не теплота, з якою їх було сказано, і ніякі інші премудрощі, що надають ціну похвалі, так сильно вразили її, ні, джерелом цих вражень була тільки правдивість промовця, що доносила його слова до глибин серця. В цьому найбільша перевага одвертості й щирості. Досвідчений і хитрий облесник може мати успіх, поки його зброя обернеться проти нього ж самого, — так будь-які солодощі викликають огиду, коли ними об'їстися. Зате чесна й правдива людина, хоч мимоволі частенько й ображає, кажучи правду, але тим цінніша її похвала, бо йде вона від самого серця. Так було і в стосунках Звіробоя з Джудіт: найменша його похвала звеселяла їй душу, найменший осуд завдавав ревного жалю. В пізніші роки, коли кар'єра цього чоловіка завела його у спілкування з високопоставленими офіцерами й чиновниками, він і в їхньому колі швидко завойовував цілковиту довіру. Навіть генерали вважали для себе за честь почути від нього похвальне слово. Мабуть, Джудіт була перша серед білих, хто відчував усю силу правдивості й чесності Звіробоя. Вона жадала, щоб він її похвалив, і ось тепер він це зробив, обравши при тому форму, яка найбільше відповідала її слабостям та напрямкові думок. До чого це спричинилося, читач побачить з подальшої оповіді.

— Коли ми знатимемо, що лежить у скрині, Звіробою, — сказала дівчина, трохи заспокоївшись од радісного хвилювання, — нам легше буде вирішити, які речі взяти.

— Ви маєте рацію, дівчино, хоч пхати носа до чужих таємниць більше властиво червоношкірим, а не блідолицим.