РОЗДІЛ XI

Загін індіянів, до якого проти своєї волі належала Уа-та-Уа, ще не вийшов на стежку війни, про що яскраво свідчила присутність у ньому жінок. Це була невеличка частина племені, яка подалася на полювання та риболовлю в англійські володіння, де її і застав початок воєнних дій. Проживши таким чином зиму і весну, по суті, за рахунок ворога, ірокези, перед тим як повернутися додому, вирішили завдати йому прощального удару. В маневрі, що завів їх так далеко на ворожу територію, була також добре обдумана індіянська хитрість. Коли з'явився гонець, який оповістив про початок війни між англійцями та французами, і коли стало ясно, що в цю боротьбу буде втягнуто всі племена, підвладні великим ворогуючим державам, щойно згадана ватага ірокезів кочувала на берегах озера Онеїда, яке лежало на п'ятдесят миль ближче до їхнього власного кордону, ніж Мерехтливе Свічадо. Але негайна втеча в Канаду викликала й небезпеку негайного переслідування. Тому вожді визнали за краще податися ще глибше в загрозливий район, сподіваючись вислизнути з нього, йдучи в тилу своїх переслідувачів, замість того щоб переслідувачі наступали їм на п'яти.

Присутність жінок робила необхідною цю воєнну хитрість; слабосиліші члени племені не спромоглися б, звичайно, втекти від переслідування ворога. Коли читач пригадає, як широко простягалися в ті давні часи американські нетрі, він зрозуміє, що навіть ціле плем'я могло місяцями ховатися в цій частині країни. Небезпека наразитися на ворога в лісі була не більша, ніж у відкритому морі під час активних воєнних дій.

Табір був тимчасовий і, по суті, являв собою примітивний бівак, просто, але винахідливо пристосований для людей, що звикли жити в подібних умовах. Єдине багаття, розкладене поміж корінням зеленого дуба, обслуговувало весь загал. Погода була така тепла, що вогнем користувалися тільки для куховарства. Довкола вогнища було розкидано десятка півтора-два низеньких хатинок — очевидно, краще їх назвати куренями, — куди господарі залазили на ніч і де вони могли переждати негоду. Ці невеличкі курені були майстерно сплетені з гілок і зверху покриті корою, знятою з повалених Дерев, ЯКИХ вистачає в кожному незайманому лісі. Про меблі в них, звісно, не варт і говорити. Убоге кухонне начиння стояло біля багаття. Подекуди в курені або коло нього можна було побачити якусь невибагливу одежину. На гілках висіли рушниці, порохівниці та підсумки. З таких же природою дарованих гаків звисало кілька оленячих туш.

Табір розкинувся посеред густого лісу, і поглядом його неможливо було зараз охопити: курені один по одному зненацька виринали перед очима на тлі похмурої картини. Коли не брати до уваги багаття, тут не було ніякого іншого осередку чи відкритого майданчика, де могли б збиратися мешканці цього примітивного поселення: все виглядало темно, скритно й підступно, як самі ірокези. Лише подеколи дітлахи перебігали з одного куреня в інший, створюючи примарну видимість домашнього затишку. Стриманий сміх та притишені жіночі голоси лиш час од часу порушували дрімоту понурого лісу. Чоловіки їли, спали або ладнали зброю. Розмовляли вони мало, та й то завжди осібно або зійшовшись у невеличкі купки подалі від жінок. Природжена пильність та відчуття небезпеки, здавалось, не покидали їх навіть вві сні.

Коли дівчата вступили в табір, Гетті тихенько скрикнула, побачивши батька. Він сидів на землі, спершись спиною об дерево, а Непосида стояв перед ним, ліниво стругаючи прутика. Очевидно, вони користувалися такою ж свободою, як і всі інші мешканці табору, і людині, необізнаній з індіянськими звичаями, могло б здатися, що це гості, а не полонені.

Уа-та-Уа підвела подругу ближче до обох блідолицих, а сама скромно відійшла геть, щоб не гнітити її своєю присутністю. Але Гетті не звикла лащитися чи, взагалі, бурхливо виявляти свої почуття. Вона просто підійшла до батька і стояла мовчки, як німа статуя, що втілює дочірню відданість. Старого, здавалось, анітрохи не здивувала і не стривожила її поява. Він давно вже навчився удавати незворушність, якою так пишаються індіяни, чудово знаючи, що тільки самовладанням можна заслужити їхню повагу. Самі дикуни, несподівано побачивши чужинку в своєму середовищі, також не виявили жодних ознак занепокоєння. Одне слово, прибуття Гетті за таких надзвичайних обставин справило тут не більший ефект, ніж наближення звичайного подорожнього до порога сільської корчми в цивілізованій країні. Але все-таки декілька воїнів зійшлися докупи, і з того, як вони, розмовляючи, позирали на Гетті, було видно, що говорили саме про неї. Ця показна байдужість взагалі характерна для північноамериканських індіянів (до речі, і для їхніх білих наступників також), хоча в даному разі багато що слід приписати тому особливому становищу, в якому опинився загін. Ірокези добре знали всі наявні сили «ковчега», не знали тільки про Чингачгука. До того ж вони були певні, що поблизу нема ніякого іншого племені чи загону військ, а пильні очі їхніх розвідників день і ніч стежили за найменшим пересуванням тих, кого тепер без перебільшення можна було назвати обложеними.

В глибині душі Гаттер був зворушений вчинком Гетті, хоча й зустрів її з удаваною байдужістю. Старий пригадав смиренне благання, з яким дочка зверталася до нього, коли він залишав «ковчег», і ось тепер невдача надала тому благанню ваги та значення, про які він легко міг забути в разі успіху. Гаттер знав непохитну відданість йому цієї наївної дитини і розумів, чого вона прийшла, розумів, що її привело сюди безкорисливе самозречення.

— Недобре, Гетті,— сказав він докірливо, маючи на увазі ту небезпеку, на яку дівчина передусім наражала себе. — Ці ірокези дуже люті, вони ніколи не прощають образи і не пам'ятають добра.

— Скажи мені, тату, — перебила Гетті, нишком озираючись, наче боялася, що її підслухають, — чи дозволив вам бог здійснити той жорстокий задум, ради, якого ви сюди прийшли? Я повинна це знати, щоб вільно говорити з індіянами.

— Тобі не слід було приходити сюди, Гетті. Ці тварюки не зрозуміють твоїх намірів і твоєї душі.

— Але все-таки чим закінчився ваш похід? Схоже на те, що ні тобі, ні Непосиді не пощастило добути скальпи.

— Щодо цього ти можеш бути цілком спокійна, дитино. Я схопив оте дівчисько, яке прийшло з тобою, але на її верещання збіглася ціла зграя диких кішок, і змагання з ними виявилось не під силу християнинові.

Якщо це втішить тебе, то ми зовсім чисті: руки наші не дотяглися до скальпів, як, безумовно, не дотягнуться тепер і до премій.

— Дякую тобі за це, тату! Тепер я сміливо говоритиму з ірокезьким вождем—сумління моє буде спокійне. Сподіваюсь, що Непосида також не встиг заподіяти лиха індіянам.

— Цього разу, Гетті,— відгукнувся молодий велет, — ви наче у воду дивилися. Непосида піймав облизня, і цим сказано все. Багато шквалів бачив я на суші й на воді, але жоден з них не міг би зрівнятися з тим, що налетів на нас позаминулої ночі в подобі червонопиких горлодерів. Та що нам приховувати, Гетті! Розум ваш не здатен дивитися глибоко в корінь, але й він може дещо збагнути. Ну от, прошу вас, подумайте над нашим становищем. Ми з вашим батьком, старим Томом, причовгали сюди, щоб узяти законну здобич, про яку написано в губернаторській відозві. Отже, нічого поганого ми не замишляли. Але тут на нас налетіли тварюки, більше схожі на зграю голодних вовків, ніж на звичайних смертних, бодай навіть дикунів, і скрутили нас, мов баранів; і сталося все набагато швидше, ніж я можу розповісти цю історію.

— Але ж ви тепер вільні, Непосидо, — мовила у відповідь Гетті, позираючи на молодого велета. — Вам не позв'язувано ні руки, ні ноги.

— То правда, Гетті, руки й ноги в мене начебто вільні, але що з того, коли я не вільний двигати ними так, як би мені хотілось.